Tag Archives: родинна історія

Клаптики серпня. Омріяна Полтавщина

На відміну від попереднього місяця, серпень промайнув якось непомітно. Один із тих місяців, коли ти переглядаєш фотографії й силкуєшся згадати — а що ж там було?! Що ми робили цими спекотними днями? Втім, мені так і не вдалось пригадати багато. Це був місяць якоїсь внутрішньої роботи, нових осмислень, зміни особистого ритму із друго-триместрового на третьо-триместровий (прощавай, активність! привіт, постійна втома і десятки маленьких пауз на день!). Багато думалося про дітей — і про своїх, і про дітей загалом, про стосунки дитина-дорослий і те, що в них відкривається. Надумане навіть здається мені достатньо вагомим, щоб написати про нього окремо, тож наступним постом, напевно, напишу.

Що точно було у серпні — то це день народження Ясі. Три роки! Всі батьки кажуть про те, що час летить дуже швидко, і я, звісно, не виняток. Але Яся так подорослішала протягом останніх місяців, що я, навпаки, часом забуваю про те, що вона ще маленька. І вже майже не дивуюсь її розмовам, розумуванням, охайності та схильності про все мати власну думку :) Хоча збоку це, мабуть, виглядає досить кумедно, бо вона дуже мініатюрна і здається молодшою за свій вік, та й звуки вимовляє ще не чисто, а геть по-дитячому, так що розуміють лише рідні та друзі.
IMG_3264

IMG_3279
Мене безперестанку дивує її відмінність від нас усіх. Її особистість, яка вже дуже яскраво проглядає через дитячу милість. Вона цілеспрямована і поступлива водночас; звикла до другого місця і найчастіше радісно приймає всі Сашкові пропозиції погратися. (Так-так, пірати, ніндзя, монстри — все це про неї. А я б нас вас подивилася із таким старшим братом!) Крім того, чимало грається сама — варить їсти на іграшковій кухні, сервірує стіл і пригощає нас та іграшок; вкладає спати ведмедиків і собачок; вдягає костюм лікаря і лікує всіх підряд. Любить допомагати по господарству — накривати на стіл, вішати і закріпляти випрану білизну, складати піжамку і просто подати-принести-покласти те, що я прошу. (Недавно прочитала в однієї з улюблених блогерок про те, що діти люблять допомагати через те, що отримують похвалу; так от, я не згодна! Я майже не хвалю — просто щиро дякую, а їй подобається сама дія. Допомагати. Бути як доросла. І чогось я думаю, що в більшості дітей саме так, що це бажання допомагати є чимось вродженим і прекрасним). Ще вона, звісно, багато малює (улюблені техніки зараз — акварель і малювання…клеєм… пляшечки ПВА вистачає на день) і слухає-дивиться книжечки. Словом, нічого незвичайного, але мене все дивує й зачудовує :) Бо все, що вона робить, сповнене такої, знаєте, тихої жіночої грації. Навіть гра в монстрів і акробатичні трюки на спорткомплексі. Як же це чудово, яка я вдячна Богові за те, що довірив нам цю ніжну дівочу душу. Вірю, що з її життя виросте щось надзвичайно ясне і прекрасне, на радість людям і на славу Богові.

Друга яскрава подія була наприкінці серпня — наша давно планована й омріювана мандрівка на Полтавщину, на батьківщину мого чоловіка. Ми зважились на це саме зараз, бо зрозуміли, що наступного літа вже не помістимося в машину — з трьома дітьми та дідусем, — а нової машини на горизонті поки не видно… Словом, ми зібралися й поїхали. Чесно скажу, мені було лячно їхати до геть незнайомих людей (більшість із них навіть мого чоловіка побачили вперше, хоча дуже запрошували), але бажання помилуватись краєвидами та познайомитися з родичами перемогло. І добре, бо ця поїздка принесла дуже багато радості та натхнення!
IMG_3418
Небо, поле, кукурудза. Не можу намилуватися.

IMG_3638
А діти були в захваті від побачених при дорозі кіз, корів та гусей. Ну, ви розумієте, що вони їх уявляли лише по казках “Коза-дереза” та “Гуси-лебеді” :)

IMG_3643
Плесо. Так би й побігла купатися!

IMG_3885
Церква села Біляки — ніби вона просто виросла серед цих трав, дерев і неба.

IMG_3662
В’їзд до села Малинівка (колишня Яновщина), де виріс мій свекор. Зараз там уже мало хто живе, на жаль; немає ні школи, ні лікарні; рідна хатина розвалена, а подвір’я заросло чагарниками… Але можна ходити й уявляти, як гарно там було колись.
IMG_3669
Ех. Як хочеться, щоб ці напівмертві села колись ожили. Щоб держава оцінила, нарешті, працю селян і стала з розумом використовувати наші багатющі аграрні ресурси…

IMG_3699
На виїзді з села, попід березами, дідусь посіяв маки. Буде так гарно, — казав він, — що тут, у Малинівці будуть цвісти Іванові маки.

IMG_3727
А десь тут був хутір Тупичине, з якого насправді походять роди Сьомаків і Худяків. Він був розселений (а Сьомаки й Худяки — розкуркулені) після революції 1917 року. Прадіди були дуже працьовитими, й за проміжок від того року, “як вийшла воля”, до кривавого 1917-го встигли нажити багато добра. І хочеться вірити, що ця любов до роботи й оптимізм передалися далі, нам і нашим дітям. Принаймні, всі родичі, у яких ми гостювали, вражали саме своєю працьовитістю — великі господарства, худоба, городи й квіти-квіти-квіти! — та щедрістю: ніхто не відпускав нас із порожніми руками! І здається мені, що ці дві риси мусять бути якось між собою пов’язані.
А ще — що вся ця надзвичайна щедрість, працьовитість, доброта і мир якимось чином вписані у Полтавські краєвиди. У ці поля, ці долини, ці пагорби, це безкрає небо…
IMG_3754

Зустрічі з усіма родичами лишили по собі дуже теплі відчуття. Але одна родина вразила мене особливо. Доброта і лагідність тут просто затоплювали нас і все навколо. У величезній господі, здається, всі дружать між собою — курки з котами, собака з качками. Пес не гавкає, повіривши в те, що ми — свої, і навіть великий бик дивиться лагідно і має ім’я Лютик. Господар — кремезний і дуже добрий, і до щему нагадує цим мого свекра і нашого Сашка. А господиня — тиха і така світла. Вона працює з ранку до ночі, готує смачнющу їжу (я з такою радістю повчилася в неї!) і пише вірші. Вона пережила велике горе, та й зараз хворіє, але ні на що не нарікає, і просто тихо світиться. Здається, я знаю її секрет…
IMG_3822
Чесно — я вже скучаю за нею. Але яке щастя — мати таких родичів. Мати приклад. Просто знати, що такі люди є.
IMG_3863
Чоловік клацнув нас із нею, але фото нічого не передає, ну ви розумієте…

Діти цілими днями бавилися з кошенятами та песиком, годували курей і качок, але задокументувати майже нічого не вдалося… Все було дуже диким, голосним і радісним, а я існувала в суто споглядальному режимі та майже не контактувала з фотоапаратом.
IMG_3780

IMG_3840
Сашко з песиком, Яся з малеееньким кухликом парного молока.
IMG_3819
І галушки були такі смачні! А я тепер умію їх готувати :)

IMG_3763
Отакі сумбурні враження про наш серпень, щедрий і багатий. Випито останні краплини літа, і накопичено багато сил на осінь, на працю, на без-подієве просто-життя. Теплої, сердечно теплої осені нам усім!

Зберегти

Останній лист о.Миколая Добролюбова, репресованого в 1937 році

Сьогодні Церква святкує пам’ять новомучеників та сповідників, і поминає всіх постраждалих від гонінь за радянських часів. Постраждалих було так багато, що, ймовірно, кожна родина має кого згадати… Молюся про те, щоб перейти від проклять на адресу радянської влади до чогось більш конструктивного; вірю, що жертва новомучеників була недаремною і дуже хочу сказати “Слава Богу за все!”
Хочу поділитися останнім листом до родини мого двоюрідного прапрадіда, о.Миколая Добролюбова (він, як і о.Лавр, про якого я трохи писала тут, був розстріляний у грудні 1937 року). Мене вражає його любов, простота і довіра. Лист (наводжу його цілком і без виправлень) зберігся у Мантуровському музеї; дуже вдячна його директорові, п. Сергію Торопову, який надіслав мені копію.

Письмо родным из Мантуровского Домзака
арестованного по делу Полленского
священника Преображенской церкви села
Спасс Васильевского с/с Мантуровского района
НИКОЛАЯ ИВАНОВИЧА ДОБРОЛЮБОВА.
Ноябрь 1937 года.

Здравствуйте, мои миленькие, дорогие, ненаглядные Шурочка и деточки Ванюша, Лидонька, Юронька и маленький Кокочка!
Еще раз пишу Вам отсюда и, быть может последний раз. Вероятно, на днях нас повезут или в Горький или в Шарью. Дело наше закончено. Дело оказалось серьезным, хотя мы то совершенно непричастны к нему, но нас считают членами церковно-фашистской, диверсионно-террористической организации, которая якобы …. Считается, что [епископ] запутал всех благочинных, а наш благочинный Полленский не устоял на пытке и там почти в бессознании принял на себя эту вину и заявил, что он тоже член организации и получал директивы от Неофита, распространял их среди нас всех с целью проведения их в жизнь, чем сильно нас подвел, что его самого и нас губит. Так пощады ждать нечего, хотя мы не один не признаёмся в участии в этой организации, но поверят ли на…сты нашим показаниям.
Допросы были тяжелые. Меня допрашивали 11 раз и все под различной угрозой и под матюгами и стоя. Такая пытка. Ставили … … Я раз стоял 20 часов не сходя с места, раз стоял 15 часов, а остальные были короче не дольше 4-5 часов, но все без хлеба, без воды, без курева. Больше меня никто не вызывает и дольше меня никто не стоял. Стоял только Полленский там же, где он ввалил себя и нас в яму. По всем обстоятельствам видно, что приходится со всеми вами мои милые ненаглядные расстаться надолго. На сколько не надолго, а надеюсь на Божью милость, думаю, что когда ни когда, а вновь увидеться и собраться вместе.
Вот так обстоят мои миленькие … … … … Молю Господа Бога лишь о том, чтобы он дал вам всем крепости духом и телом, поддержал ваши духовные и телесные силы, а милые деточки будут так же умны и старательны, что и без меня выйдут в люди и будут утешением для своей [несравненной] мамочки и для меня и для всех [родных]. С Божьей помощью и с помощью наших дорогих, отзывчивых [родных] уж как-нибудь живите помаленьку. У меня только и надежда на то, что родные может быть, не забудут, не оставят.
Обо мне то уж очень не расстраивайтесь, думайте о себе больше. Вам тоже досталась тяжелая участь. Да сохранит и поможет Вам Господь Бог, а я уж буду как-нибудь притерпевать, видно моя такая судьбина. Прошу только Господа, чтобы он дал мне терпения и здоровья. Как вы то здоровы, мои ненаглядные. Маятно ли вам? Ходят ли ребятишки в школу? Чем вас не беспокоят ли? … уплатили, ну и ладно, спокойней. Хорошо бы, если ты, Шура, выхлопотала переплату. Сено, если не нужно, можно продать, еще у [Фертихи] есть сено на 12 рублей., но продавайте не дороже своей цены, а то не придрались бы к вам, как к спекулянтам.
Не знаю, что писать вам, что посоветовать. Я уже тоже советчик плохой, живите, как сами усмотрите и как Господь благословит. Я пока … видел здесь Д.И.Крылова и Бориса, их везут в Горький. Они оказывается взяты от милиции, по какому делу не знаю, они были не в нашей камере.
Режим сейчас строгий, ни передать, ни купить на деньги нельзя. В Горьком, говрят, еще строже. Так что не придется сообщить о себе, пока не определят.
Кланяйтесь и целуйте всех наших родных. Будьте здоровы и крепки духом. Да хранит вас Господь. Не будем отчаиваться, а надеяться … когда … свида…
И так мои дорогие, ненаглядные, миленькие Шурочка и деточки Ванюша, Лидонька, Юрочка и маленький Кокочка, до свидания. Целую Вас.
До свидания.

Стара фотографія

Вчора отримала цю фотографію від далекої родички – і тепер кожної вільної хвилини милуюся.
Чаепитие
Це (за моїм припущенням) 1910-1920 роки. Родинне чаювання в саду: справа у рясі – отець Лавр, сільський священик і викладач народного училища, пані з чашкою на передньому плані – “матушка”, його дружина Зинаїда.
Такий тихий літній день, самовар на столі, варення у вазочці, старі дерев’яні стільці з різних гарнітурів… так і хочеться приєднатись до чаювання, послухати розмови, пожартувати з веселим хлопцем, що дивиться просто в кадр, спіймати малюка Сергунька, якого тут немає, але ж він якраз міг би вилізти десь із-під столу…
Пройде якихось двадцять років, і церкву, де служить отець Лавр, закриють, будинок конфіскують і перетворять на поштамт, а самого отця заарештують і розстріляють. Зинаїда з трьома уже майже дорослими дітьми (вони йтимуть по селах, голодні й босі) вирушить аж до Казахстану, де їй дасть притулок один із її молодших братів. А інший брат, найменший (можливо, саме той, що так весело дивиться просто у кадр), стане священиком уже за радянської влади, і прийме, в тому ж грудні 37-го, таку саме смерть, як і його швагер.
Знаю, що я вже не раз про це писала – але як же я мрію побачитися з цими людьми! Вірю, що Господь пом’яне їх у царстві Своїм.

P.S. Я давно хочу написати більше про історію моєї родини і поділитися цим тут, у блозі, але не знаю, чи це буде комусь цікаво. Сама я дуже люблю читати чужі родинні історії (мабуть, недаремно моєю темою було колись письмо-про-себе))) ) Якщо тут є ще такі, зголосіться – і я викладатиму написане тут:) А для себе я це писатиму обов’язково, бо всім цим ненаписаним текстам уже затісно в моїй бідній голові.