Tag Archives: праця

Моя третя вагітність та її уроки

Я так люблю ранні ранки! Передусім за їхню особливу тишу і можливість зосередитися. За мої особисті півгодини – з чашкою гарячого чаю і бажанням записати декілька думок. Думки стосуються моєї нинішньої вагітності та, ймовірно, можуть бути цікаві таким само мамам, які крутяться зараз у цьому екзистенційному вирі та проживають власні уроки.
IMG_2203
Отже… Можливо, це не зовсім правильно, але я сприймаю все моє життя з дітьми як постійний багаторівневий квест, де кожен етап ставить нові завдання і спонукає до нових відкриттів. Такий безкоштовний і неуникний тренінг особистісного росту. Ця вагітність не є винятком, і ось уже двадцять шість тижнів як я проходжу тренінг підвищеної інтенсивності. Підвищеної – бо у вагітності задіяне тіло, ти вже ніяк не можеш ігнорувати його з його потребами, і це дуже, дуже смиряє і заземлює.

На початку цього року я писала тут про слово-фокус на рік, і це було – “праця”. Але вже у березні, коли я дізналася про нову дитинку (у перший день Великого Посту! це було якось так радісно і знаково) і майже одразу “впала” із токсикозом, це слово розкрилось мені зовсім по-новому. Бо це було жахливо :) Постійна нудота і повна відсутність сил; детальніше писати не хочеться, але хто через це пройшов, той розуміє. Три з половиною місяці, що фактично випали з життя, бо я не могла нічого. Особливо я не могла готувати їсти – а це ж одне з моїх улюблених занять. Не могла терпіти і не скиглити. Не могла писати, фотографувати, і навіть читати було важко. Та що там – просто стояти поруч із гойдалкою, поки Яся гойдається, було щоденним випробуванням :) А найстрашнішим було те, що я втратила радість. Отут і відкрилася правда про моє духовне життя – що я можу радіти лише тоді, коли нічого не болить, тобто не маю справжньої віри, а весь дім моєї душі збудований таки не на Камені, а на пісочку… Ця правда була дуже сумною. І я зрозуміла, що головний напрямок моєї праці має лежати якраз десь тут. Що найголовніша моя робота – це робота душі, бо тільки вирісши в цьому напрямку, я зможу добре дбати про свою сім’ю і взагалі, жити повноцінним життям. Ні, не так: що справжнє повноцінне життя можливе лише в Богові, а всі решта пріоритетних, важливих для мене речей просто випливають із цього. Це дуже логічно і очевидно, але я по-справжньому я це відчула тільки зараз… Що ж, краще зрозуміти це у тридцять років, аніж ніколи – і почати, нарешті, рух у потрібному напрямку.
IMG_4900
Коли моє самопочуття покращилось і настав благословенний другий триместр з його припливом сил і енергії, там на мене чатувало інше приголомшливе відкриття. Виявляється, я зовсім не так потребую відпочинку, часу-для-себе та різноманітних розваг, як мені то здавалося протягом останніх років! Не те щоб я мала можливість часто відпочивати:) – скоріше, навпаки; але цей відпочинок ввижався чимсь таким бажаним, таким необхідним, що його брак змушував мене страждати і почуватися позбавленою чогось хорошого і важливого. А тепер, коли завдяки любові, турботі та більш вільному графіку чоловіка я отримала можливість відпочивати… то зрозуміла, що насправді нічого тут особливого нема. Що проста щоденна праця, коли робиш її з любов’ю та смислом, дає – не забирає, а дає! – дуже багато сил. І все, чого я потребую для щасливого функціонування – це виважений ритм без зайвих стресів і нереалістичних дедлайнів. Та ще, звісно, мої дорогоцінні півтори-дві години тиші щоранку. Я така вдячна за те, що стан здоров’я і загальні родинні ритми зараз дозволяють мені це організувати! Найкращий час для того, щоб налаштуватися на день, подумати про Дійсно Важливе, скласти всі необхідні списки і плани, і навіть попрацювати. Так, бонусним відкриттям другого триместру стало те, що я можу працювати без відриву від родини, і це мені подобається! Дуже вдячна моєму роботодавцеві;) за те, що її влаштовує мій повільний темп перекладу. Таке це приємне відчуття – працювати головою і знати, що це приносить користь твоїй родині. Тішу себе думкою про те, що це трохи наближає мене до мого улюбленого образу доброчесної жінки з книги Приповістей, р.31 :)
IMG_2523
Зараз я стою на початку третього триместру і ще не знаю, що він принесе. Поки що все йде за графіком – сил потроху меншає, стає важко ходити, стояти, сидіти й лежати :) – але водночас є розуміння того, що це взагалі не страшно. Бо ми вже так чекаємо зустрічі з цим новим хлопчиком. Мріємо (звісно, найсолодше – чути, як про нього мріють діти!) і готуємося. Цього разу є розуміння того, що, хоча це вже третя вагітність, я ще багато чого не знаю, і хочеться більш вдумливо підготуватися до пологів та якнайкраще продумати організацію перших місяців з малюком. І як же добре, що є можливість вчитися у більш досвідчених мам. У травні мені вдалося потрапити на зустріч з Ольгою Хілл, за якою я давно слідкую в інстаграмі – це надзвичайна жінка, якій вдається поєднувати обов’язки мами шістьох дітей (без помічників і на дистанційному навчанні), танцівниці балету і арт-директора, і просто вона – дуже щира, сяюча, добра і глибока людина. Ця безкоштовна двогодинна зустріч у форматі питання-відповідь дала мені дуже багато (ось тут є її запис, кому цікаво). 1-2 жовтня вона знову приїздить до Києва із дводенним семінаром на різні материнські теми – від вагітності до роботи з дітьми, тут є детальна програма, а тут – можна зареєструватися і сплатити символічну суму. Я дуже сподіваюся, що в мене вийде потрапити на ці семінари і навчитися чогось дійсно потрібного і корисного. Якщо комусь із вас теж цікаві ці теми – буду рада побачитися на семінарах!
А, і ще про корисне: порадьте якісь хороші фізичні вправи для третього триместру? Ніяких особливих проблем не маю, просто дуже бракує фізичної сили та витривалості. А образ тендітної кволої пані привабливий лише у книжках і зовсім не годиться для пологів і життя з немовлятком :)

Зберегти

Що я зрозуміла за сім років подружнього життя

Нещодавно ми з отцем відсвяткували сьому річницю шлюбу, і мені все хочеться щось написати з цього приводу. Звісно, сім – це не двадцять і не сорок сім, і я не відчуваю себе вправі “ділитися мудрістю” та роздавати поради:) Але є одна річ, яку я збагнула за ці роки; буквально одна думка, але дуже цінна для мене – і, можливо, вона стане в нагоді ще комусь.
048
І ось вона:
ключ до щасливого сімейного життя – це повага дружини до чоловіка.
Принаймні, це той ключ, яким володіє жінка. Про чоловічі ключі я нічого не знаю, одразу скажу; хай про те пишуть чоловіки:) Очевидно, що шлюб – це спільна справа, до якої роблять внесок обидва, і мені видається глибоко нехристиянським, ба навіть диким, модне зараз уявлення про те, ніби “все в руках жінки” і залежить виключно від неї. Але я кажу про те, що знаю, що відчула на власній шкірі – а також бачила в родинах друзів і родичів. Якщо в жіночому серці є повага – є мир і злагода, любов і щастя. Немає поваги – сварки, відчуження, залежності, “чоловіки перевелися”, і далі за текстом. Надзвичайно сумним текстом, із яким я, на жаль, добре знайома. У тих колах, де я росла, жінки були масово налаштовані проти чоловіків, і ставлення варіювалося від зневаги до такої, знаєте, милої поблажливості, коли про чоловіка говорять, мов про малятко: “а, мій такий-то, утнув те-то…” Вперше щасливу гармонійну родину я побачила, коли потрапила до Італії – у віці одинадцяти років. І у вічі впало саме це. Повага! Я вперше побачила, як це – коли чоловік вертається додому після дня важкої праці, лягає на диван, і це сприймається абсолютно нормально. Коли паста ставиться на вогонь не раніше, ніж чується звук припаркованої машини – щоб їжа була якнайсвіжішою. Коли про дуже скромний прибуток чоловіка говориться із щирою гордістю, бо ж він трудиться заради сім’ї… Я страшенно вдячна Джузеппе і Маргариті за цей приклад, а ще – за пораду, що я отримала від них: довіряти чоловікові в усьому і нікому не дозволяти вас роз’єднати. І тут, як на мене, ховається критично важливий аспект:
Повага має бути сердечною – тільки така може містити довіру. Тільки вона промовлятиме до серця чоловіка і створюватиме вдома атмосферу миру та ніжності. Просто “поведінка поваги”, “демонстрація поваги”, на жаль, не спрацює. На жаль для мене і для таких дівчат, як я, яким тяжко навчитись довіряти, тяжко не боятися, тяжко не побігти робити все самій… Але ні. Трудитися треба серцем.
101(1)
Ця внутрішня робота – найбільш складна і найбільш плідна водночас. І я не знаю, чи можливо робити її без Бога. Добре, що є Той, Хто завжди поруч, Хто завжди підтримає, коли ти падаєш без сил на цій дорозі. І Хто, власне, сказав через апостола Павла: “дружина нехай боїться свого чоловіка” – “let the wife see that she respects her husband”. Мені соромно, що я досі не розвідала, яке слово вжите в оригіналі, але мені цілком вистачає тлумачень святих отців і оцього англійського “respect”, аби зрозуміти: йдеться не про страх, що чоловік приб’є, а саме про повагу. Боятися якраз нескладно; це – природне почуття, що виникає до сильнішого і зневаженого (бо ж раптом він отямиться і таки приб’є?) Але любов перемагає страх, і по суті вона неможлива без поваги, як і повага – без любові. І Той, Хто ставить перед людиною таку вимогу, чи то пак умову щастя, якраз і може подати всі сили, потрібні для її виконання.
005
Якби я не писала, а читала цей пост, то цілком очікувано в мене зринула би бунтівна думка: “а за що, власне, треба поважати? Просто за самий факт того, що чоловік є чоловіком?” Але повага, про яку тут ідеться, значно ширша від її побутового тлумачення. Повага – це не “за що”, а “тому що”. Тому що він – людина, образ Божий, тобто щось абсолютно незглибиме, необмежуване й непізнаване. Тому що він несе величезну відповідальність за свою родину – а це почесні, проте нелегкі обов’язки. Тому що він екзистенційно спрямований за межі буденності й даного моменту – просто за своїм покликанням, і не може інакше. І, напевно, є чимало інших “тому що”. Зараз я, дякувати Богу, знаю багато щасливих родин і здогадуюсь, яка праця з обох боків стоїть за цим щастям. Бачу чоловіків, які багато працюють, сердечно турбуються про жінок, натхненно виховують дітей. Бачу їхніх дружин, які по-справжньому люблять їх і поважають – а їхні шанобливі слова про чоловіка, що ненароком прозвучали в розмові, надихають мене місяцями. Зрештою, бачу власного чоловіка і все ті буденні подвиги, що він не втомлюється здійснювати заради мене й дітей…
029

026

027
(Так-так, це викрадення нареченої з п’ятого поверху! Сашко вже захоплюється цією історією. Так творяться родинні легенди:) )
Словом, здається, наразі це все, що я розумію про сімейне життя. Бажаю вам і нам щастя і зростання в любові! Щодо мене – то я лише на початку цього шляху.
607(1)

042

Мій план на рік: праця!

Коли всі друзі підбивали підсумки року минулого і складали плани на рік, що розпочався, я чи то хворіла, чи то гальмувала…:) А якщо серйозно, то, міцно задумавшись над цим, зрозуміла, що підсумків року озвучити не можу. Було так багато всього, і буденні події були так щільно наповнені різними осмисленнями та осяяннями, що пригадати щось конкретне важко. А озвучувати щось аж настільки особисте як результати осяянь – напевно, не варто, бо воно має смисл тільки для мене, на тому конкретному етапі, який я проживаю зараз.

Що ж до планів на цей, свіженький, рік, то мені дуже сподобалась ідея, вичитана в англомовному інтернеті: обрати слово року. Певний концепт, про який було б добре згадувати щодня та звіряти з ним свій внутрішній курс. Минулого року це було слово “довіра”, і, Божою милістю, мені дійсно вдалося просунутися в цьому напрямку. А на наступний рік я обрала те, чого дуже потребую зараз – “праця”. Так, дуже дивно, але тільки нещодавно я збагнула, що саме відсутність звички до наполегливої, радісної, щоденної праці істотно псує мені життя. І у веденні господарства, і у стосунках з дітьми, і у робочих проектах мені страшенно заважає лінь. І це провалля між моїми прекрасними мріями та, м’яко кажучи, незадовільними реаліями вирите саме моєю лінню та небажанням працювати. І тут мені так закортіло те провалля чимось закидати, утрамбувати, наносити зверху чорнозему – та й посадити прегарні квіточки! Словом, на тридцять першому році життя взялась я, нарешті, до роботи над виробленням звички працювати :)
Файл 22.01.16 18 12 44
А от у дитинстві все було інакше. Добре пам’ятаю, як я любила виконувати бабусині доручення по господарству, як раділа, коли щось добре виходило. І маленький віничок пам’ятаю (ним я замітала нашу величезну – як на мої тодішні уявлення – кімнату), і тонкі лляні рушники, якими витирала посуд, і дрібне прання, яке вимагало часу та зусиль, але ж якими свіжими та ароматними були чисті речі! А якщо сама робота була неприємною, то її виконання приносило іншу радість – перемоги над своїм небажанням. І дуже хочеться повернути ці радості у теперішнє життя. Щоб не марнувати такий дорогоцінний час, а використовувати кожну можливість зробити щось хороше – і робити це добре. Можливо, час від часу звітуватиму тут про те, як просуваються справи – раптом для когось це також актуально?

А поки що поділюся оцим коротким відео про небезпеку багатозадачності – чесно кажучи, мене воно трохи шокувало. Бо я, навпаки, звикла аж якось пишатися тим, як багато всього можу робити паралельно, а втрату продуктивності та “туман у голові” впродовж останніх років списувала на проблеми зі здоров’ям. Виявляється, все пов’язано :) Раджу не пошкодувати дев’яти хвилин і послухати тут!
А як у вас зі звичкою до праці? І яке слово обрали б ви на цей рік, якщо вам близька така ідея? Поділіться :)