Tag Archives: осінь

Перша чверть першого класу! Наша адаптація до школи

Цього року Сашко пішов у перший клас! Звісно, в мене були неймовірні переживання з цього приводу – перше вересня! перший дзвоник! шкільна форма! а він же тільки ось позавчора лежав на ручках і не спав ночами!

IMG_5825

Перші тижні були відверто важкими: ми зіткнулися з гострою адаптацією. Але невдовзі все владналося, і уже на початку жовтня Сашко весь час дивувався, чому учбові тижні так швидко добігають кінця :)

Хочу поділитися нашим досвідом адаптації до школи, бо він здається мені успішним – наразі маємо хлопчика, який добре вчиться, спокійно робить домашні завдання, відповідає на уроках і, хоча й радіє першим канікулам, але вже чекає наступної чверті. Все це – у звичайній школі, у великому (33 учня) гамірному класі, сидячи на передостанній (через високий зріст) парті – тобто умови важко назвати ідеальними. З іншого боку, в нього така чудова, терпляча, мудра вчителька, що це є величезною перевагою і важливим фактором успіху у першому класі. А оскільки Сашко вчиться за програмою “Росток”, явно розрахованою на виховання майбутніх ІТ-шників, то, за звичаєм їхнього жаргону, назвемо це пунктом номер нуль:

0. Хороша вчителька. Ми живемо у благословенний час, коли батьки можуть обирати школу, напрям навчання і вчителя – і це так чудово. Добра, уважна вчителька стає фігурою прив’язаності для дитини, і цей зв’язок між ними знижує рівень стресу, а отже, полегшує навчання. Звісно, найкраще можуть розповісти про вчителя ті, хто у нього вже навчався; саме так було у нас і я дуже вдячна за рекомендації, які привели нас саме до цієї вчительки!

1. Увага до сну. У перші дні й тижні навчання я намагалася вкладати Сашка ще раніше, ніж звичайно, бо чим більше сну – тим краще людина справляється зі стресом. Крім того, моменти засинання і пробудження варто робити якомога більш спокійними та радісними, щоб вони були острівцями стабільності у дні; цю пораду дала нам на батьківських зборах прекрасна жінка-психолог, і лише тоді я схаменулася й перестала стресувати щоранку. Чесно скажу, що я сама дуже побоювалася школи, і якось геть забула про важливість підтримання власної внутрішньої рівноваги! А це таки дуже значущий фактор. Тому що –

2. “Дзеркальні нейрони”. Пам’ятаю, як я здивувалася, коли вперше про них прочитала кілька років тому, але відтоді це знання не раз мене рятувало. Особливо тоді, коли треба було швидко й безболісно вкласти дитину спати або вмовити йти на прогулянку :) І ось тепер виявилося, що із приготуванням уроків та зборами до школи це працює не гірше! Секрет у тому, щоб створити у себе такий емоційний стан, який ми хочемо бачити у дитини, – тільки щиро, акторство тут не працює – і вона мимоволі перейме його. Для мене це означає, що треба прокинутися заздалегідь, привести себе в порядок, налаштуватися на день і прийняти його мирно та радісно – а тоді вже, з цим настроєм, будити Сашка. Або з ентузіазмом підійти до виконання домашнього завдання, ніби до битви, в якій ми неодмінно переможемо – і таки перемогти, бо дивовижним (для мене й досі) чином мій настрій передасться Сашкові! Так що дзеркальні нейрони – мої помічники:), хоча от Вікіпедія стверджує, що вони є недостатньо дослідженими, а їхня функція – до кінця не зрозумілою, тож можна назвати цей пункт якось по-іншому – “емпатія” чи “мамина внутрішня робота”, – але головне, що це працює.

3. Повноцінне харчування, в тому числі продукти, багаті на магній (гречка, квасоля, горіхи, какао) та калій (помідори, картопля, виноград, банани) – для підтримки нервової системи. Свіжі фрукти й овочі – щоб вистачало вітаміну С. Полівітамінів діти не приймають, але при перших симптомах застуди одразу вживають перевірені вітаміни для підтримки імунітету (з ними недуга минає значно швидше і легше), а з початком похмурих осінніх днів – й омегу-3. Також важливий перекус у школі (наших непогано годують в їдальні, але поки Сашко не хотів туди ходити – давали бутерброди та фрукти з собою) та вода – для підтримки, знов-таки, когнітивної діяльності:) Може, то самонавіювання, але я помічаю, що коли п’єш недостатньо води – думається якось важче, особливо у стані стресу. І навпаки.

4. Відсутність порівняння з іншими. Як на мене, це – дуже важливий фактор. Бо навіть діти одного віку, зібрані в одному класі – насправді дуже різні; й так само відрізняються їхні здібності, темпераменти, особливості. І хоча порада “порівнювати себе лише із собою вчорашнім” уже набридла своєю масовою популярністю, але ж вона дійсно справедлива. Спостерігаючи за своїм Сашком, я ясно бачу, що порівняння сьогоднішньої сторінки в прописах із тією, що була на минулому тижні – дуже надихає його на те, щоби старатися й працювати, докладати зусиль і перемагати. І моє постійне “нічого страшного” у відповідь на те, що інший учень зробив щось краще – теж явно заспокоює його і надихає на вдосконалення. Тут, знову-таки повертаючись до попереднього пункту, важливо щиро вірити в те, що “нічого страшного”, і твоя дитина не повинна бути найкращою в усьому одразу, і вже точно не мусить відповідати всім твоїм уявленням і побажанням… Це непросто для тих, хто ріс в атмосфері порівняння й конкуренції, але ж ніхто не обіцяв, що буде легко :) І я вкотре вдячна Богові за материнство як дорогоцінну можливість змінюватися й рости.

Отакі висновки я зробила з перших двох місяців шкільного навчання. Навіть не знаю, чи буде комусь корисний цей пост, бо ж навчальний рік уже у розпалі… але, можливо, знадобиться батькам майбутніх першокласників. Або ще комусь :) А як минала ваша адаптація до школи? Що б ви могли порадити – бо все ж таки я ще почуваюсь невпевнено у ролі мами школяра? Користуючись нагодою, передаю всім привіт і сподіваюсь, що знову буду писати у блог частіше. Так що – заглядайте!;)

IMG_5859

Клаптики жовтня

Жовтень був увесь про одужання, про уповільнення, про підготовку-до. І ще, як завжди, про чудеса.

Якщо такий клінічний холерик, як я, починає розказувати вам про уповільнення – це не жарти. Хоча я сміюся з себе не менше чотирьох разів на день, але насправді єдине, чого зараз хочеться – і можеться – це повільно, але невпинно рухатися, цеглинка за цеглинкою перебираючи ті справи, що лежали незавершеними місяцями й роками. Всюди навести лад. Повикидати все зайве. Купити все необхідне. Бо до дня ікс лишається зовсім небагато, і хочеться все завершити до. Поставити крапку і почати з нової сторінки, без думок про незавершені справи. Скільки б я не засуджувала міфологічне мислення, постійно ловлю себе на ньому. От і зараз: це глибоке і тривожне відчуття пологів як порогу, переходу між світами. І хтозна, чи зможемо ми його перейти… Здається, бажання “доробити ВСЕ” коріниться саме тут. І хоча воно, зрештою, досить продуктивне – я вдячна рідним, що своєю підтримкою вибивають цей морок із моєї голови :)

Вдома найбільші переміни спіткали дитячу кімнату. Річ у тім, що ми отримали в подарунок двоповерхове ліжко. Так-так, те саме, що отець збирався майструвати сам – і що було геть неможливим через його лікарняні пригоди у вересні. Не питайте мене, звідки беруться люди, що дарують ледь знайомим нам двоповерхові ліжка (і ще декілька коробок із матеріалами для творчості та книжками – на додачу). Просто от – є такі чарівники. І завдяки їм діти мають тепер власний замок-піратський корабель-стаціонарне таємне сховище, на якому вони вдень граються, а вночі мирно сплять (хоча час від часу дехто падає з нижнього поверху, а ще дехто часом приходить до нас поскаржитися на страшний сон… але то дрібниці). А ще ми купили шафу – і тепер діти мають власну шафу, куди поміщається весь їхній одяг!
Ліжко і шафа з’явилися в один день і постали перед нами отаким величезним конструктором, на радість усім поціновувачам лего.
img_3936

А потім конструктор зібрали.
img_3950

Ці сонні щасливі очі!
img_3946

А наступного дня виявилось, що можна залазити не тільки у шафу, але й на неї…
img_3974

Вниз? Нііі.
img_3976

Окрім перестановок, перебирань і перекладань у нашому помешканні, я багато думала над стосунками з дітьми цього місяця. Дійшла висновку, що там, у стосунках, теж можна чимало всього перебрати, багато чого викинути, а що залишиться – змінити. Поки ще не пізно. Додати всього, чого бракує – тепла, прийняття, якісного часу разом, простого проживання якихось моментів у режимі однозадачності. Бо і домашні справи, і робота, і мої захоплення зачекають (навіть інтернет зачекає), а діти – ні. Вони так неймовірно швидко ростуть, і кожен втрачений день – втрачений у байдужості, у сварках, у моїй не-присутності сердечній поруч із ними – він таки дійсно втрачений. І хочеться, нарешті, навчитись зосереджуватися на головному. Просто любити їх, бо це і є моє найперше завдання. Просто бути з ними, цікавитись тим, що зараз цікавить їх. Обсипатися листям, повільно йти і все роздивлятись дорогою, обговорювати основи біології чи астрономії, відповідати на безліч найнесподіваніших “цьому так?”, гратися у магазин-поїзд-цирк і все таке, вся ця, на погляд дорослої людини, втрата часу – насправді ж вона безцінна. Але скільки років, цікаво, мені потрібно для того, щоби звести докупи теорію і практику і почати жити тим, про що я так добре вмію говорити?..
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-03-10-16-15-29-14

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-03-10-16-15-29-23

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-06-10-16-11-57-06

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-30-10-16-11-27-59

Добре, що завжди є у кого повчитися. Добре, що я знаю багато чудових мам – серед моїх подруг, у нашій церкві, у нашому дворі – та бачу щасливих дітей. От знаєте, такі діти, в яких прямо на обличчі написано, що їх дуже люблять? Це так надихає і нагадує про головне. Дякую вам, дівчата, ті, хто це читає :)
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-21-10-16-17-07-55
Ось яскравий приклад щасливих облич – і не тому, що в цей момент вони дивляться мультик :) (просто мультик так добре знерухомлює п’ятьох супер-активних дітлахів)

Тут – творча взаємодія менших, Ясі та Ореста (хоча Орест уже не найменший – бо в останній день жовтня до цієї дивовижної сім’ї прийшов ще один малюк!)
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-21-10-16-19-42-10
Це – в гостях у Саші та Захара. Вони якимсь чином створюють для дітей справжній казковий світ, і кожна подорож туди – це потрясіння, переосмислення та бажання, з одного боку, знову стати маленькою і всім погратися самій:), а з іншого – негайно повернутися в тут-і-тепер і все це казкове прожити заново разом із власними дітьми.

Так само “в гості до казки” ми потрапили на початку місяця – до чарівників Діни та Олександра (тих самих, що дарують ліжка). Досі шкодую, що не маю жодного фото з того дня, але я все запам’ятала. Будиночок на дереві, вільні (wild-and-free!) діти, творча атмосфера, собаки й мега-кіт… Одним словом, щастя. І, хоча кожна родина унікальна й ми ніколи не можемо по-справжньому перейняти чужих досвід, прийняти чужу модель, але ж як добре, що завжди є в кого повчитися. Роздивитися, надихнутися, подякувати – і йти будувати власну казку.

img_3961

img_3969
Іще одна людина, в якої я постійно вчуся…

img_3956
Просто три покоління Сьомаків на лісовій прогулянці.

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-06-10-16-12-09-51

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-16-10-16-17-34-22
Я вже сумую за цими жовтневими барвами. Листопад, мій най-неулюбленіший місяць дотепер, зустрів нас снігом… Але цьогорічний листопад, цей сірий, похмурий, холодний, суворий час, повинен принести нам велику зустріч із кимось маленьким. Тож будемо чекати, затамувавши подих. І вам затишного, творчого, радісного місяця, дорогі друзі! Дякую, що заглядаєте!

Клаптики половини осені. Про вдячність

Вересень був для нас місяцем неочікуваних випробувань – і, як воно завжди буває, рясних відкриттів. Місяць, проведений в героїчному режимі, з якого я ось щойно вийшла. Коли звичний плин життя раптом дає тріщину, і крізь ту тріщину проглядає вся його ефемерність, ти, з одного боку, вчишся все необхідне нести на собі, а з іншого – багато приймати і дякувати, бо повністю самій впоратися неможливо. І обидва уміння настільки для тебе цінні, настільки ще погано розвинуті, що тут лишається тільки дякувати ще і ще раз – за можливість у них повправлятися.
img_8306

Якщо коротко, то п’ятого вересня отець невдало упав у дворі нашого будинку, розбив підборіддя й забив праву руку, і рівно місяць після того поневірявся лікарнями (бо через його гемофілію рана не хотіла загоюватися). Пропускаючи усі тяжкі подробиці, скажу лише, що хворіти простій людині в нашій країні не можна, бо кожен хворий – кандидат у мерці :) Лише завдяки допомозі та знайомствам нашого дорогого “шефа” чоловік зміг потрапити до інституту гематології, де за нього взялися і привели в порядок досить швидко. А до того все було складно, нервово, незрозуміло – кровотечі, перев’язки, ліки… Досвід повної безпорадності. Коли розумієш обмеженість своїх сил і надієшся тільки на Бога. Який, зрештою, ніколи не підводить, і невпинно посилає допомогу через друзів, рідних і знайомих.
Так хочеться подякувати всім, хто нам допомагав, але просто немає слів. Люди, просто немає слів, щоб висловити нашу вдячність. Я, правда, не знаю, як розрахуватися за всю ту любов і підтримку – практичну, душевну, молитовну і фінансову! – яка просто сипалася на нас протягом цих півтора місяців. Ми з отцем склали великий список наших благодійників і молимося. А ще сподіваємося, що, коли хтось інший потребуватиме допомоги – зможемо це помітити й теж допомогти. Передати далі.
img_8447

Для мене особисто це був дуже непростий час. Але я зрозуміла, що, коли потрібно, можу робити насправді багато. Що діти – це вже не тільки об’єкти моєї турботи, а й помічники, особливо Сашко (я показувала в інстаграмі, як він ходив зі мною на ярмарок і там допомагав обирати, накладати й нести у своєму рюкзачку – і це було регулярним явищем протягом всього того часу, коли тато не міг цим займатися). Що за декілька днів без чоловіка я не збожеволію і не помру (бо спершу здавалося саме так) – хоча дуже скучатиму. Словом, дуже цінні для мене усвідомлення. Але найціннішим стало інше.
img_8315
(отут ми якраз простуємо на ярмарок:) )

Інше – це усвідомлення того, наскільки безмежно цінним є просте життя. Коли всі здорові та мирні, коли всі вдома. Коли є купа дрібних буденних проблем, незручностей, коли бракує грошей і часу, коли діти щодня ставлять перед тобою нові виклики і ти щосили думаєш – ну як?! як із цим впоратися, що робити?! Але всі здорові. (Застуда не рахується.) І всі вдома. Душею вдома, в мирі та любові. А ти можеш щось для них робити – для тих, кого любиш у цьому світі найбільше. От що найцінніше, тепер я точно це знаю.

Протягом цього часу я майже не брала до рук фотоапарату, тому всі знімки тут – із телефону, і якість відповідна. Але тепер я дивлюся на них і думаю, що це якраз добре передає цінність життя за кадром.
%d1%83-%d0%b1%d0%bb%d0%be%d0%b3

img_8271
Просто вулички і стежини нашого селища. Як я його полюбила за ці сім років, і дуже вдячна, що живу саме тут.

img_8101
Просто пообіднє сонце в нашій кухні. Старі стільці, ще з мого дитинства, і тиша.

img_8309
Просто прогулянка в лісі, під час якої Яся несподівано заснула.

img_8267
Вид із хору в нашій церкві. Вперше за довгий час мені пощастило бути на всій службі повністю та ще й поспівати! Бо чоловік одужував удома (в перерві між лікарнями), а діти лишилися з ним.

img_8414
Просто квіточки осінні, мої улюблені.

img_8364
А це знято Ясею. Ще влітку вона полюбила ходити з телефоном довкола різних квіточок і фотографувати їх. І в кого б то вона могла навчилася, кх ;)

А тепер героїчний час минув, ми одужуємо після застуди і активно готуємося до прибуття нового малюка – соваємо меблі, розкладаємо речі, а ще треба купити все недокуплене і, нарешті, познайомитися з лікарем… Тож мені час повертатися до реального життя :) Дякую дуже, що заглядаєте. Дякую за підтримку. Теплого і радісного вам жовтня!