Tag Archives: наш досвід

Поради новонародженій мамі: мій досвід відновлення після пологів

Я довго підступалася до цього запису, бо ніяк не могла знайти доречний тон. Мені б не хотілося давати категоричні поради та претендувати на всезнайство – я не вважаю себе фахівцем, та й дітей у мене всього троє :) Просто напишу тут про те, що допомагало мені пройти через післяпологовий період, відновити здоров’я та сили, увійти до нового етапу життя і прийняти його з радістю. Те, що я сама хотіла б почути, народивши першу дитину. Добре пам’ятаю цю суміш тотальної самотності, розгубленості, втоми й туману в голові. Було б так чудово, якби тоді хтось зробив мені горнятко гарячого чаю, сів поряд і сказав…

– Все буде добре. Попри всі нинішні тривоги й переживання, невпевненість і слабкість. Протягом тисячоліть жінки народжують і вирощують дітей, і ти також з цим упораєшся. Це не так важко, як видається у перші тижні. Це просто нове уміння — цілий комплекс нових умінь — які стануть частиною твого життя, і ти не згадуватимеш про них, як не згадуєш про техніку переставляння ніг під час ходи, чи техніку поєднання літер на письмі. Ти обов’язково звикнеш годувати, правильно носити на ручках та у слінгу, купати малятко і спати фрагментарно. Все це стане абсолютно нормальною частиною твого прекрасного життя, ніжним і неповторним етапом, про який ти згодом ностальгійно згадуватимеш.
IMG_9496
Якщо Бог довірив тобі дитину, і ти прийняла цей дарунок — ти неодмінно впораєшся. Бо Він не помиляється.

– Дай собі час. Переміни, що відбулися у твоєму тілі, думках, побуті — величезні. Аби звикнути до них, потрібен час. У багатьох традиційних культурах перші сорок днів чи шість тижнів вважаються сакральним періодом, протягом якого жінка максимально закрита від зовнішнього світу, не має жодних соціальних і мінімум домашніх обов’язків; для неї створюється безпечний простір відпочинку та спокою, в якому вона проживає цей перехід до нової ролі. Саме цього так бракує сучасним жінкам: щойно народивши, молода мама відчуває суспільний тиск — якнайшвидше повернутися до своїх обов’язків дружини та працівника, стати ідеальною мамою, схуднути, встигнути все… Чи не з цим пов’язана сумна статистика післяпологових психічних розладів?.. Не знаю, я не фахівець. Але впевнена, що нам просто необхідно використати надбання традиційної мудрості й дати жінці — тобто собі — просто відпочити. Не варто одразу ж очікувати від себе ефективності, повернення у довагітну форму, організованості та врівноваженості. Так, можливо, раніше ти встигала все, а тепер нібито не встигаєш нічого… Просто пам’ятай, що це тимчасово. Все обов’язково налагодиться; повернуться сили, вибудується новий ритм, новий порядок, нові звички… Головне, щоб у серці був мир. А для цього —

– Годуй свою душу. Це найважливіше. Якби треба було залишити тут одну пораду, я б обрала саме цю. “Більш ніж щось інше пильнуй своє серце, бо з нього б’ють життя джерела” (Прип. 4:23). Не пускай до себе думок зневіри та невдоволення, дякуй за все, що маєш і чого не маєш. Тримайся за Бога міцно-міцно, проси Його про допомогу, про радість, про сили, про мудрість… І Він неодмінно дасть. Як у тій притчі, де друг просить опівночі хліба для іншого друга — і господар, якщо й відмовить одразу, “все ж таки з-за його настирливости підведеться і дасть, скільки той потребує” (Лк. 11:8). Днями я перечитувала цей уривок і вперше помітила, що Господь наводить цю притчу у зв’язку з темою молитви — і фактично зобов’язує Себе нам відповідати, коли ми просимо духовних дарів! Доброта небесного Батька вражає. Намагайся читати щодня хоча б кілька рядків із Біблії, рано-вранці, коли всі ще сплять, або вночі, заколисуючи малятко, або у хвилини тиші вдень. А якщо вийде – ще й сторінку з надихаючої духовної книги. Це буде твоїм недоторканним запасом, що дасть сили любити, турбуватися, радіти – знову і знову.

– Підтримуй своє тіло. Особливо у перші сорок днів — це час інтенсивного відновлення та відпочинку після напруженої роботи. У медичних традиціях Сходу (зокрема, Індії та Китаю) вважається, що повноцінне відновлення у ці перші тижні забезпечує міцне здоров’я жінки протягом усього її подальшого життя! Варто більше відпочивати, не навантажувати себе, подбати про поживну їжу та хороші вітаміни (особисто мені під час вагітності та годування дуже допомагає Rainbow One Prenatal ; і, здається, своїми ранніми зубами та шевелюрою Василь також завдячує їм). Їжа особливо важлива у перші тижні, коли встановлюється лактація і хочеться їсти, здається, весь час :) Вона просто мусить бути корисною, простою та швидкою у приготуванні. А ще смачною, щоб не тягнуло на цукерки й гамбургери :) Я б порадила ще під час вагітності скласти перелік простих і смачних страв, які ти вже вмієш готувати — бо в післяпологовому тумані багато чого забувається. А ще — прочитати книгу The First Forty Days: The Essential Art of Nourishing the New Mother : це справжня скарбничка простих і поживних рецептів для молодих мам, а також порад щодо відновлення протягом перших сорока днів, заснованих на уявленнях традиційної китайської медицини. Попри це, там немає чогось специфічно-китайського, натомість є багато тепла, турботи і буденної поезії раннього материнства — все як я люблю. Ця книга дуже надихнула мене більше дбати про себе й радіти цим неповторним першим тижням (навіть власній слабкості та фізичним обмеженням), а деякі рецепти вже стали звичними на нашому столі… тому не шкодую жодного витраченого на неї центу, і вам дуже раджу. Подивитися зміст і почитати безкоштовний уривок з неї можна тут:

– Приймай допомогу. Це дуже непростий пункт:) Я досі шкодую, що не погодилася, коли добра людина пропонувала посидіти зі старшими дітьми, щоб я могла поспати вдень (Василь, як і двоє старших наших діток, до трьох місяців майже не спав ночами). Або коли інша добра людина пропонувала погуляти з Ясею. Коли ти звикла все робити сама, приймати допомогу буває дуже незручно – але інколи просто необхідно. Допомагає думка про те, що той, хто робить тобі добро, не лише віддає свій час і сили, а й отримує радість та благословіння від Бога. Допомога може бути різною, але прийняти її — це завжди школа смирення. Так само, як і прийняти власну нефункціональність на цьому етапі. Змиритися з тим, що гуляти з дітьми вийде не так часто, як хотілося б, а веселий безлад вдома не дозволятиме викладати фото в інстаграм. Що вечерю часто готуватиме коханий, і це будуть куповані вареники чи смачнюща, але некорисна, смажена картопля. Що традиційне різдвяне печиво з дітьми пектимеш не ти, а дорога кума…
IMG_4397
Зате в тебе на руках буде найдорожчий у світі пакуночок — який, дасть Бог, виросте чудовою людиною та змінить світ на краще… Тому —

– Пам’ятай про головне. Ти не просто так не висипаєшся, втомлюєшся, потребуєш допомоги — ти ростиш нову людину. Просто зараз, у цю хвилину, на американських гірках емоцій, поміж сліз радості та сліз розпачу, метушливих днів і довгих ночей. Ти не лише годуєш її своїм молоком, а й насичуєш її своєю любов’ю, закладаєш найглибинніше, найцінніше, найпрекрасніше: впевненість у тому, що вона цінна, що її люблять, бачать і завжди про неї подбають. Це — те, що допоможе їй рости й розквітати, вірити в Бога як люблячого Батька й робити добро. Тому все це — недаремно, вся твоя невидима праця насправді не пропадає в порожнечі, а цеглинка за цеглинкою вибудовує любов у немовляті, у твоєму серці, у вашій родині. Навіть якщо зараз ти не бачиш цього своїми втомленими очима — це реальність, яка одного чудового дня неодмінно вийде назовні й засяє неповторним світлом. І у світі стане більше любові, добра і краси.

Зберегти

Зберегти

Зберегти

Зберегти

Зберегти

Що я зрозуміла за сім років подружнього життя

Нещодавно ми з отцем відсвяткували сьому річницю шлюбу, і мені все хочеться щось написати з цього приводу. Звісно, сім – це не двадцять і не сорок сім, і я не відчуваю себе вправі “ділитися мудрістю” та роздавати поради:) Але є одна річ, яку я збагнула за ці роки; буквально одна думка, але дуже цінна для мене – і, можливо, вона стане в нагоді ще комусь.
048
І ось вона:
ключ до щасливого сімейного життя – це повага дружини до чоловіка.
Принаймні, це той ключ, яким володіє жінка. Про чоловічі ключі я нічого не знаю, одразу скажу; хай про те пишуть чоловіки:) Очевидно, що шлюб – це спільна справа, до якої роблять внесок обидва, і мені видається глибоко нехристиянським, ба навіть диким, модне зараз уявлення про те, ніби “все в руках жінки” і залежить виключно від неї. Але я кажу про те, що знаю, що відчула на власній шкірі – а також бачила в родинах друзів і родичів. Якщо в жіночому серці є повага – є мир і злагода, любов і щастя. Немає поваги – сварки, відчуження, залежності, “чоловіки перевелися”, і далі за текстом. Надзвичайно сумним текстом, із яким я, на жаль, добре знайома. У тих колах, де я росла, жінки були масово налаштовані проти чоловіків, і ставлення варіювалося від зневаги до такої, знаєте, милої поблажливості, коли про чоловіка говорять, мов про малятко: “а, мій такий-то, утнув те-то…” Вперше щасливу гармонійну родину я побачила, коли потрапила до Італії – у віці одинадцяти років. І у вічі впало саме це. Повага! Я вперше побачила, як це – коли чоловік вертається додому після дня важкої праці, лягає на диван, і це сприймається абсолютно нормально. Коли паста ставиться на вогонь не раніше, ніж чується звук припаркованої машини – щоб їжа була якнайсвіжішою. Коли про дуже скромний прибуток чоловіка говориться із щирою гордістю, бо ж він трудиться заради сім’ї… Я страшенно вдячна Джузеппе і Маргариті за цей приклад, а ще – за пораду, що я отримала від них: довіряти чоловікові в усьому і нікому не дозволяти вас роз’єднати. І тут, як на мене, ховається критично важливий аспект:
Повага має бути сердечною – тільки така може містити довіру. Тільки вона промовлятиме до серця чоловіка і створюватиме вдома атмосферу миру та ніжності. Просто “поведінка поваги”, “демонстрація поваги”, на жаль, не спрацює. На жаль для мене і для таких дівчат, як я, яким тяжко навчитись довіряти, тяжко не боятися, тяжко не побігти робити все самій… Але ні. Трудитися треба серцем.
101(1)
Ця внутрішня робота – найбільш складна і найбільш плідна водночас. І я не знаю, чи можливо робити її без Бога. Добре, що є Той, Хто завжди поруч, Хто завжди підтримає, коли ти падаєш без сил на цій дорозі. І Хто, власне, сказав через апостола Павла: “дружина нехай боїться свого чоловіка” – “let the wife see that she respects her husband”. Мені соромно, що я досі не розвідала, яке слово вжите в оригіналі, але мені цілком вистачає тлумачень святих отців і оцього англійського “respect”, аби зрозуміти: йдеться не про страх, що чоловік приб’є, а саме про повагу. Боятися якраз нескладно; це – природне почуття, що виникає до сильнішого і зневаженого (бо ж раптом він отямиться і таки приб’є?) Але любов перемагає страх, і по суті вона неможлива без поваги, як і повага – без любові. І Той, Хто ставить перед людиною таку вимогу, чи то пак умову щастя, якраз і може подати всі сили, потрібні для її виконання.
005
Якби я не писала, а читала цей пост, то цілком очікувано в мене зринула би бунтівна думка: “а за що, власне, треба поважати? Просто за самий факт того, що чоловік є чоловіком?” Але повага, про яку тут ідеться, значно ширша від її побутового тлумачення. Повага – це не “за що”, а “тому що”. Тому що він – людина, образ Божий, тобто щось абсолютно незглибиме, необмежуване й непізнаване. Тому що він несе величезну відповідальність за свою родину – а це почесні, проте нелегкі обов’язки. Тому що він екзистенційно спрямований за межі буденності й даного моменту – просто за своїм покликанням, і не може інакше. І, напевно, є чимало інших “тому що”. Зараз я, дякувати Богу, знаю багато щасливих родин і здогадуюсь, яка праця з обох боків стоїть за цим щастям. Бачу чоловіків, які багато працюють, сердечно турбуються про жінок, натхненно виховують дітей. Бачу їхніх дружин, які по-справжньому люблять їх і поважають – а їхні шанобливі слова про чоловіка, що ненароком прозвучали в розмові, надихають мене місяцями. Зрештою, бачу власного чоловіка і все ті буденні подвиги, що він не втомлюється здійснювати заради мене й дітей…
029

026

027
(Так-так, це викрадення нареченої з п’ятого поверху! Сашко вже захоплюється цією історією. Так творяться родинні легенди:) )
Словом, здається, наразі це все, що я розумію про сімейне життя. Бажаю вам і нам щастя і зростання в любові! Щодо мене – то я лише на початку цього шляху.
607(1)

042

Чому наші діти не ходять до садочка

Як правило, я намагаюсь уникати цієї досить-таки гарячої теми, коли тільки можливо. Але на прохання знайомої вирішила написати про наш досвід і навести свої аргументи за домашнє виховання.

1. Мені пощастило. Це, звісно, не аргумент, але найперший пункт, що уможливлює всі решту. Мені пощастило, що фінансово ми можемо існувати без мого внеску в бюджет (значною мірою завдяки тим активам, що ми успадкували після смерті моєї мами). Пощастило, що нам вистачає на просту і здорову їжу, на якісний, хоча й переважно вживаний, одяг, на книжки й маленькі подарунки найближчим – і що нам цього достатньо, бо ми згодні жити скромно. Також мені страшенно пощастило, бо ми з чоловіком – однодумці в цьому питанні: мені не довелося ні в чому його переконувати, бо він і сам мав домашнє дитинство, і загалом погляди має патріархальні. Чесно кажучи, я не уявляю, як би я змогла поєднувати роботу на повний день, піклування про дітей і домашнє господарство. Захоплююся тими жінками, що живуть саме так! Але я, напевно, не змогла б. Тому добре усвідомлюю, що всі мої розумування такого штибу можливі тільки завдяки тому, що мені пощастило.

2. Ми хочемо забезпечити дітям таке само мирне, спокійне, вільне дитинство, яке було в нас. Я росла з дідусем і бабусею, і мої дошкільні спогади – найсвітліші, найсолодші. Так, у мене був режим дня, хатні обов’язки, навчання (грамота, рахунок, рукоділля), прогулянки, але все це було сповнене такої свободи, такого світла і любові! Увесь вільний від обов’язкових занять час я читала та вигадувала безліч ігрових історій. Схоже дитинство було і в мого чоловіка. І ми такі раді бачити, що Сашко і Яся ростуть у подібному режимі; їхні захоплення, звісно, інакші (наразі це – лего-світи у Сашка та “дизайн” у Ясі), але вони можуть віддавати цим заняттям таку само велику кількість часу. І це прекрасно.

3. Тому що саме зараз, до семи років, у них формується щось дуже важливе, велике, таке, що визначатиме їхнє подальше життя. Хто я є? Що мені подобається робити? Як будувати стосунки з іншими? Де закінчується моя свобода? І мені здається, що цей процес проходить найкраще, коли є достатньо спокою та впевненості. Коли більшу частину дня поруч знаходяться найближчі люди – ті, що тебе люблять навіть тоді, коли ти зробив щось не те і стоїш, покараний, у кутку. Коли з якимось цікавущим запитанням можна підійти у будь-який момент – і отримати відповідь одразу, щойно мама сформулює (або пошукає в інтернеті). Коли можна регулярно перевіряти кордони й межі терпіння у кожного члена родини окремо – і робити висновки. Скажу чесно, в мене був такий момент, коли я всерйоз подумала про садочок для Сашка – йому було три роки, і мені з ним стало важко впоратися. Але тоді подумалось: якщо навіть я не можу його виховувати – а Бог доручив його виховання саме мені, а Він же не помиляється! – то невже це вдасться чужій людині? А якщо вдасться – то чи буде це тим вихованням, яке потрібне саме йому?.. Словом, тепер я дуже рада, що все саме так. І тепер я знаю, що навіть із трилітками можна домовитися, а клінічно нетерплячій людині (тобто мені) – здобути трохи терпіння.

4. Вчитися будувати стосунки з не-рідними однолітками теж потрібно, безумовно! І, на мою думку, для цього цілком достатньо прогулянок із друзями, походів у спортивну секцію/музичну школу та зустрічей мами з її подругами (тоді виходить точно такий різновіковий колектив, який рекомендують сучасні психологи, і заодно некепський рівень шуму, який мами безтурботно фільтрують, запиваючи чаєм). А як добре після такого бурхливого спілкування чи активного навчання знову опинитися вдома – і мати можливість все обдумати, про все цікаве спитати і вволю награтися новими сюжетами!

5. А от від поганих впливів дітей дуже хочеться захистити. Жорстокість, приниження, змагання з іншими – це те, з чим кожна людина стикається неминуче, але мусить уміти від цього захищатися, не пускаючи всередину себе. І домашнє виховання протягом перших п’яти-шести років повинно дати тверде підґрунтя, базу, що допоможе лишатися стабільним у будь-якій обстановці. Принаймні, я на це сподіваюся.

6. І останнє, егоїстичне. Мені просто подобається бути з дітьми, спостерігати за ними, тихо милуватися і все складати у маленькі комірки пам’яті. Вони – дійсно – дуже швидко ростуть. Ці декілька років, які ми можемо провести поруч – справді дорогоцінні, і я хочу насолодитися кожним днем.

Здається, все :)