Tag Archives: літо

Клаптики серпня. Омріяна Полтавщина

На відміну від попереднього місяця, серпень промайнув якось непомітно. Один із тих місяців, коли ти переглядаєш фотографії й силкуєшся згадати — а що ж там було?! Що ми робили цими спекотними днями? Втім, мені так і не вдалось пригадати багато. Це був місяць якоїсь внутрішньої роботи, нових осмислень, зміни особистого ритму із друго-триместрового на третьо-триместровий (прощавай, активність! привіт, постійна втома і десятки маленьких пауз на день!). Багато думалося про дітей — і про своїх, і про дітей загалом, про стосунки дитина-дорослий і те, що в них відкривається. Надумане навіть здається мені достатньо вагомим, щоб написати про нього окремо, тож наступним постом, напевно, напишу.

Що точно було у серпні — то це день народження Ясі. Три роки! Всі батьки кажуть про те, що час летить дуже швидко, і я, звісно, не виняток. Але Яся так подорослішала протягом останніх місяців, що я, навпаки, часом забуваю про те, що вона ще маленька. І вже майже не дивуюсь її розмовам, розумуванням, охайності та схильності про все мати власну думку :) Хоча збоку це, мабуть, виглядає досить кумедно, бо вона дуже мініатюрна і здається молодшою за свій вік, та й звуки вимовляє ще не чисто, а геть по-дитячому, так що розуміють лише рідні та друзі.
IMG_3264

IMG_3279
Мене безперестанку дивує її відмінність від нас усіх. Її особистість, яка вже дуже яскраво проглядає через дитячу милість. Вона цілеспрямована і поступлива водночас; звикла до другого місця і найчастіше радісно приймає всі Сашкові пропозиції погратися. (Так-так, пірати, ніндзя, монстри — все це про неї. А я б нас вас подивилася із таким старшим братом!) Крім того, чимало грається сама — варить їсти на іграшковій кухні, сервірує стіл і пригощає нас та іграшок; вкладає спати ведмедиків і собачок; вдягає костюм лікаря і лікує всіх підряд. Любить допомагати по господарству — накривати на стіл, вішати і закріпляти випрану білизну, складати піжамку і просто подати-принести-покласти те, що я прошу. (Недавно прочитала в однієї з улюблених блогерок про те, що діти люблять допомагати через те, що отримують похвалу; так от, я не згодна! Я майже не хвалю — просто щиро дякую, а їй подобається сама дія. Допомагати. Бути як доросла. І чогось я думаю, що в більшості дітей саме так, що це бажання допомагати є чимось вродженим і прекрасним). Ще вона, звісно, багато малює (улюблені техніки зараз — акварель і малювання…клеєм… пляшечки ПВА вистачає на день) і слухає-дивиться книжечки. Словом, нічого незвичайного, але мене все дивує й зачудовує :) Бо все, що вона робить, сповнене такої, знаєте, тихої жіночої грації. Навіть гра в монстрів і акробатичні трюки на спорткомплексі. Як же це чудово, яка я вдячна Богові за те, що довірив нам цю ніжну дівочу душу. Вірю, що з її життя виросте щось надзвичайно ясне і прекрасне, на радість людям і на славу Богові.

Друга яскрава подія була наприкінці серпня — наша давно планована й омріювана мандрівка на Полтавщину, на батьківщину мого чоловіка. Ми зважились на це саме зараз, бо зрозуміли, що наступного літа вже не помістимося в машину — з трьома дітьми та дідусем, — а нової машини на горизонті поки не видно… Словом, ми зібралися й поїхали. Чесно скажу, мені було лячно їхати до геть незнайомих людей (більшість із них навіть мого чоловіка побачили вперше, хоча дуже запрошували), але бажання помилуватись краєвидами та познайомитися з родичами перемогло. І добре, бо ця поїздка принесла дуже багато радості та натхнення!
IMG_3418
Небо, поле, кукурудза. Не можу намилуватися.

IMG_3638
А діти були в захваті від побачених при дорозі кіз, корів та гусей. Ну, ви розумієте, що вони їх уявляли лише по казках “Коза-дереза” та “Гуси-лебеді” :)

IMG_3643
Плесо. Так би й побігла купатися!

IMG_3885
Церква села Біляки — ніби вона просто виросла серед цих трав, дерев і неба.

IMG_3662
В’їзд до села Малинівка (колишня Яновщина), де виріс мій свекор. Зараз там уже мало хто живе, на жаль; немає ні школи, ні лікарні; рідна хатина розвалена, а подвір’я заросло чагарниками… Але можна ходити й уявляти, як гарно там було колись.
IMG_3669
Ех. Як хочеться, щоб ці напівмертві села колись ожили. Щоб держава оцінила, нарешті, працю селян і стала з розумом використовувати наші багатющі аграрні ресурси…

IMG_3699
На виїзді з села, попід березами, дідусь посіяв маки. Буде так гарно, — казав він, — що тут, у Малинівці будуть цвісти Іванові маки.

IMG_3727
А десь тут був хутір Тупичине, з якого насправді походять роди Сьомаків і Худяків. Він був розселений (а Сьомаки й Худяки — розкуркулені) після революції 1917 року. Прадіди були дуже працьовитими, й за проміжок від того року, “як вийшла воля”, до кривавого 1917-го встигли нажити багато добра. І хочеться вірити, що ця любов до роботи й оптимізм передалися далі, нам і нашим дітям. Принаймні, всі родичі, у яких ми гостювали, вражали саме своєю працьовитістю — великі господарства, худоба, городи й квіти-квіти-квіти! — та щедрістю: ніхто не відпускав нас із порожніми руками! І здається мені, що ці дві риси мусять бути якось між собою пов’язані.
А ще — що вся ця надзвичайна щедрість, працьовитість, доброта і мир якимось чином вписані у Полтавські краєвиди. У ці поля, ці долини, ці пагорби, це безкрає небо…
IMG_3754

Зустрічі з усіма родичами лишили по собі дуже теплі відчуття. Але одна родина вразила мене особливо. Доброта і лагідність тут просто затоплювали нас і все навколо. У величезній господі, здається, всі дружать між собою — курки з котами, собака з качками. Пес не гавкає, повіривши в те, що ми — свої, і навіть великий бик дивиться лагідно і має ім’я Лютик. Господар — кремезний і дуже добрий, і до щему нагадує цим мого свекра і нашого Сашка. А господиня — тиха і така світла. Вона працює з ранку до ночі, готує смачнющу їжу (я з такою радістю повчилася в неї!) і пише вірші. Вона пережила велике горе, та й зараз хворіє, але ні на що не нарікає, і просто тихо світиться. Здається, я знаю її секрет…
IMG_3822
Чесно — я вже скучаю за нею. Але яке щастя — мати таких родичів. Мати приклад. Просто знати, що такі люди є.
IMG_3863
Чоловік клацнув нас із нею, але фото нічого не передає, ну ви розумієте…

Діти цілими днями бавилися з кошенятами та песиком, годували курей і качок, але задокументувати майже нічого не вдалося… Все було дуже диким, голосним і радісним, а я існувала в суто споглядальному режимі та майже не контактувала з фотоапаратом.
IMG_3780

IMG_3840
Сашко з песиком, Яся з малеееньким кухликом парного молока.
IMG_3819
І галушки були такі смачні! А я тепер умію їх готувати :)

IMG_3763
Отакі сумбурні враження про наш серпень, щедрий і багатий. Випито останні краплини літа, і накопичено багато сил на осінь, на працю, на без-подієве просто-життя. Теплої, сердечно теплої осені нам усім!

Зберегти

Думки про просто-життя та один казковий день

Завжди складно повертатися до чогось після довгої перерви. Я довго тут не з’являлася, бо спершу не хотіла – зробивши перерву на Піст, – потім фізично не могла (ура токсикозу!), а потім не розуміла, навіщо. Мені вкрай необхідно було якось пояснити собі, для чого мені вести цей блог, який майже не несе жодної інформативної або практичної цінності. Бо ж я не письменник, і не майстриня, що в такий спосіб просуває свою справу, і не маю чогось надзвичайно корисного, чим було б варто ділитися з читачами. Я просто жінка, і веду дуже просте, звичайне життя з купою дрібних радощів і турбот. І зрештою я збагнула, що моє “навіщо” ховається саме в цьому: задокументувати оце просто-життя просто-родини. Коли сучасна культура всіляко орієнтує на великі досягнення, на ексклюзивність і непересічність, на невпинний рух уперед і вгору – дуже хочеться всупереч їй сказати: постійте. Просто-люди також є, і нас багато, і наші життя також мають величезну цінність. Ми просто живемо, любимо, працюємо, намагаючись зробити найближчий до нас шматочок світу трохи кращим; просто радіємо й сумуємо – і все це, я вірю, є так само дорогоцінним в Божих очах, як і здобутки інших, непростих, непересічних. І тому хочеться не соромитись, а про це все писати. Це якраз те, за що я палко люблю інстаграм: там дуже багато просто-життя. Але мало місця для слів:) Тож я все-таки писатиму тут надалі.

IMG_2511

На минулому тижні нам випав вихідний день, який ми провели в гостях у моїх свекрів, на великому подвір’ї старого приватного будинку. Ох, як же це було чудово! Поміж грядками і понад стежками – всюди квіти: маки, ромашки, настурції та оці дрібненькі, в яких я непевно підозрюю фіалки. Всі вони просто квітнуть і радують око, і являють таке втілене “дякую!” – червневому сонцю, небу та працьовитим дідусевим рукам.

IMG_2525

Діти геть здичавіли від радості й свободи, і було так щасливо на них дивитися! Бігали босоніж, поливали все підряд, паслися коло куща солодкої смородини та тендітного вишневого деревця, посадженого спеціально для них! У перевах дехто відпочивав у надзвичайно вінтажній машинці під колір плаття та очей:)

IMG_2496

А декого іншого було не спинити, і на моє прохання трохи пригальмувати коло маків було відреаговано так:

IMG_2518

Але, по-моєму, білявий набурмосений хлопчик і червоні маки – це все одно чарівно :)

Під вечір я провела багато часу на городі, бо раптом знайшла останню полуницю і просто не змогла лишити її на грядці. Доки я її зібрала, боліло майже все (а як же це роблять літні люди?!), але скільки вдячності було у кожній ягідці! Скільки сонця й солодкості!

IMG_2527

Ми завжди любимо такі вихідні в гостях у батьків, але цей день був якимсь особливим. Було так радісно, так просто й невимушено, так сонячно! Згадую про нього з величезною вдячністю. Такий день – ніби концентрат літа, який хочеться надійно законсервувати, щоб відкривати в інакші дні, важкі та похмурі. Бажаю і вам таких днів, спогади про які будуть гріти ще довго-довго!