Tag Archives: клаптики

Вечірні клаптики

Чомусь тільки зараз, народивши третю дитину, я почала усвідомлювати, що насправді я вільна, а материнство не дорівнює рабству. Чомусь раніше мені не спадало на думку, що можна, наприклад, посадити меншого в рюкзачок і, поки тато вкладає старших, піти гуляти вечірніми вуличками. Дихати післядощовим, уже майже нічним, повітрям і вбирати кожну дрібничку, намагаючись запам’ятати те, що в сутінках не впіймає телефонна камера: краплі на темно-зеленому лискучому листі. Те, як дивується їм Василь. Світлі ще вишні, що в тому листі граються в хованки. Оранжеві плями світла навколо ліхтарів і високі квіти біля кожного двору, теж оранжеві. Туман, що спускається на ліс і залізничну колію, на дахи будинків і цибулинки куполів на нашому храмі. Щемкі пташині крики, чоловічі та дитячі голоси з-за парканів, акуратно припарковані блискучі машини…
2017-06-25 21.34.01

2017-06-25 21.34.41

2017-06-25 21.36.15

Йти і думати про те, як дивовижно повертається життя, як гарно і несподівано розгортається воно у тебе і в тих, кого ти знаєш. Про те, як ми всі схожі – та які незбагненно різні; про те, що ти не знаєш і ніколи не знатимеш готових рецептів і правильних відповідей – і як це неймовірно прекрасно: не судити й не вчити нікого. Нести відповідальність лише за власне життя. Про те, що своя стежинка може бути зовсім непримітною на перший погляд, але так важливо її побачити і насмілитися на неї ступити. Про те, які чудових людей мені пощастило знати – яких добрих мам, яких мудрих чоловіків, яких бурхливо-творчих і задумливо-делікатних дітей – і як же кортить їм та всім іншим розповісти про іхню чудесність!..

Про те, як незбагненно сильно любить нас Господь, про Його милість, що огортає весь наш світ світлом і сутінками, туманами і пташиними співами, дитячим сміхом і ароматами квітів. Про те, що маємо насичуватися цими хвилинами спокою і гармонії, щоб мати сили і любов допомагати тим, кому важко і хто страждає прямо зараз – деінде або ж і зовсім поруч. Бо хто, як не ми?..

І згадувати найгарнішу колискову про літній вечір, в якій, здається, вхоплена сама суть дитинства, літа, легкого вечірнього смутку, солодкого засинання – білоруську калиханку, яку мої діти називають “про машини в гаражИ”:

Зберегти

Зберегти

Клаптики жовтня

Жовтень був увесь про одужання, про уповільнення, про підготовку-до. І ще, як завжди, про чудеса.

Якщо такий клінічний холерик, як я, починає розказувати вам про уповільнення – це не жарти. Хоча я сміюся з себе не менше чотирьох разів на день, але насправді єдине, чого зараз хочеться – і можеться – це повільно, але невпинно рухатися, цеглинка за цеглинкою перебираючи ті справи, що лежали незавершеними місяцями й роками. Всюди навести лад. Повикидати все зайве. Купити все необхідне. Бо до дня ікс лишається зовсім небагато, і хочеться все завершити до. Поставити крапку і почати з нової сторінки, без думок про незавершені справи. Скільки б я не засуджувала міфологічне мислення, постійно ловлю себе на ньому. От і зараз: це глибоке і тривожне відчуття пологів як порогу, переходу між світами. І хтозна, чи зможемо ми його перейти… Здається, бажання “доробити ВСЕ” коріниться саме тут. І хоча воно, зрештою, досить продуктивне – я вдячна рідним, що своєю підтримкою вибивають цей морок із моєї голови :)

Вдома найбільші переміни спіткали дитячу кімнату. Річ у тім, що ми отримали в подарунок двоповерхове ліжко. Так-так, те саме, що отець збирався майструвати сам – і що було геть неможливим через його лікарняні пригоди у вересні. Не питайте мене, звідки беруться люди, що дарують ледь знайомим нам двоповерхові ліжка (і ще декілька коробок із матеріалами для творчості та книжками – на додачу). Просто от – є такі чарівники. І завдяки їм діти мають тепер власний замок-піратський корабель-стаціонарне таємне сховище, на якому вони вдень граються, а вночі мирно сплять (хоча час від часу дехто падає з нижнього поверху, а ще дехто часом приходить до нас поскаржитися на страшний сон… але то дрібниці). А ще ми купили шафу – і тепер діти мають власну шафу, куди поміщається весь їхній одяг!
Ліжко і шафа з’явилися в один день і постали перед нами отаким величезним конструктором, на радість усім поціновувачам лего.
img_3936

А потім конструктор зібрали.
img_3950

Ці сонні щасливі очі!
img_3946

А наступного дня виявилось, що можна залазити не тільки у шафу, але й на неї…
img_3974

Вниз? Нііі.
img_3976

Окрім перестановок, перебирань і перекладань у нашому помешканні, я багато думала над стосунками з дітьми цього місяця. Дійшла висновку, що там, у стосунках, теж можна чимало всього перебрати, багато чого викинути, а що залишиться – змінити. Поки ще не пізно. Додати всього, чого бракує – тепла, прийняття, якісного часу разом, простого проживання якихось моментів у режимі однозадачності. Бо і домашні справи, і робота, і мої захоплення зачекають (навіть інтернет зачекає), а діти – ні. Вони так неймовірно швидко ростуть, і кожен втрачений день – втрачений у байдужості, у сварках, у моїй не-присутності сердечній поруч із ними – він таки дійсно втрачений. І хочеться, нарешті, навчитись зосереджуватися на головному. Просто любити їх, бо це і є моє найперше завдання. Просто бути з ними, цікавитись тим, що зараз цікавить їх. Обсипатися листям, повільно йти і все роздивлятись дорогою, обговорювати основи біології чи астрономії, відповідати на безліч найнесподіваніших “цьому так?”, гратися у магазин-поїзд-цирк і все таке, вся ця, на погляд дорослої людини, втрата часу – насправді ж вона безцінна. Але скільки років, цікаво, мені потрібно для того, щоби звести докупи теорію і практику і почати жити тим, про що я так добре вмію говорити?..
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-03-10-16-15-29-14

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-03-10-16-15-29-23

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-06-10-16-11-57-06

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-30-10-16-11-27-59

Добре, що завжди є у кого повчитися. Добре, що я знаю багато чудових мам – серед моїх подруг, у нашій церкві, у нашому дворі – та бачу щасливих дітей. От знаєте, такі діти, в яких прямо на обличчі написано, що їх дуже люблять? Це так надихає і нагадує про головне. Дякую вам, дівчата, ті, хто це читає :)
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-21-10-16-17-07-55
Ось яскравий приклад щасливих облич – і не тому, що в цей момент вони дивляться мультик :) (просто мультик так добре знерухомлює п’ятьох супер-активних дітлахів)

Тут – творча взаємодія менших, Ясі та Ореста (хоча Орест уже не найменший – бо в останній день жовтня до цієї дивовижної сім’ї прийшов ще один малюк!)
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-21-10-16-19-42-10
Це – в гостях у Саші та Захара. Вони якимсь чином створюють для дітей справжній казковий світ, і кожна подорож туди – це потрясіння, переосмислення та бажання, з одного боку, знову стати маленькою і всім погратися самій:), а з іншого – негайно повернутися в тут-і-тепер і все це казкове прожити заново разом із власними дітьми.

Так само “в гості до казки” ми потрапили на початку місяця – до чарівників Діни та Олександра (тих самих, що дарують ліжка). Досі шкодую, що не маю жодного фото з того дня, але я все запам’ятала. Будиночок на дереві, вільні (wild-and-free!) діти, творча атмосфера, собаки й мега-кіт… Одним словом, щастя. І, хоча кожна родина унікальна й ми ніколи не можемо по-справжньому перейняти чужих досвід, прийняти чужу модель, але ж як добре, що завжди є в кого повчитися. Роздивитися, надихнутися, подякувати – і йти будувати власну казку.

img_3961

img_3969
Іще одна людина, в якої я постійно вчуся…

img_3956
Просто три покоління Сьомаків на лісовій прогулянці.

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-06-10-16-12-09-51

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-16-10-16-17-34-22
Я вже сумую за цими жовтневими барвами. Листопад, мій най-неулюбленіший місяць дотепер, зустрів нас снігом… Але цьогорічний листопад, цей сірий, похмурий, холодний, суворий час, повинен принести нам велику зустріч із кимось маленьким. Тож будемо чекати, затамувавши подих. І вам затишного, творчого, радісного місяця, дорогі друзі! Дякую, що заглядаєте!

Клаптики половини осені. Про вдячність

Вересень був для нас місяцем неочікуваних випробувань – і, як воно завжди буває, рясних відкриттів. Місяць, проведений в героїчному режимі, з якого я ось щойно вийшла. Коли звичний плин життя раптом дає тріщину, і крізь ту тріщину проглядає вся його ефемерність, ти, з одного боку, вчишся все необхідне нести на собі, а з іншого – багато приймати і дякувати, бо повністю самій впоратися неможливо. І обидва уміння настільки для тебе цінні, настільки ще погано розвинуті, що тут лишається тільки дякувати ще і ще раз – за можливість у них повправлятися.
img_8306

Якщо коротко, то п’ятого вересня отець невдало упав у дворі нашого будинку, розбив підборіддя й забив праву руку, і рівно місяць після того поневірявся лікарнями (бо через його гемофілію рана не хотіла загоюватися). Пропускаючи усі тяжкі подробиці, скажу лише, що хворіти простій людині в нашій країні не можна, бо кожен хворий – кандидат у мерці :) Лише завдяки допомозі та знайомствам нашого дорогого “шефа” чоловік зміг потрапити до інституту гематології, де за нього взялися і привели в порядок досить швидко. А до того все було складно, нервово, незрозуміло – кровотечі, перев’язки, ліки… Досвід повної безпорадності. Коли розумієш обмеженість своїх сил і надієшся тільки на Бога. Який, зрештою, ніколи не підводить, і невпинно посилає допомогу через друзів, рідних і знайомих.
Так хочеться подякувати всім, хто нам допомагав, але просто немає слів. Люди, просто немає слів, щоб висловити нашу вдячність. Я, правда, не знаю, як розрахуватися за всю ту любов і підтримку – практичну, душевну, молитовну і фінансову! – яка просто сипалася на нас протягом цих півтора місяців. Ми з отцем склали великий список наших благодійників і молимося. А ще сподіваємося, що, коли хтось інший потребуватиме допомоги – зможемо це помітити й теж допомогти. Передати далі.
img_8447

Для мене особисто це був дуже непростий час. Але я зрозуміла, що, коли потрібно, можу робити насправді багато. Що діти – це вже не тільки об’єкти моєї турботи, а й помічники, особливо Сашко (я показувала в інстаграмі, як він ходив зі мною на ярмарок і там допомагав обирати, накладати й нести у своєму рюкзачку – і це було регулярним явищем протягом всього того часу, коли тато не міг цим займатися). Що за декілька днів без чоловіка я не збожеволію і не помру (бо спершу здавалося саме так) – хоча дуже скучатиму. Словом, дуже цінні для мене усвідомлення. Але найціннішим стало інше.
img_8315
(отут ми якраз простуємо на ярмарок:) )

Інше – це усвідомлення того, наскільки безмежно цінним є просте життя. Коли всі здорові та мирні, коли всі вдома. Коли є купа дрібних буденних проблем, незручностей, коли бракує грошей і часу, коли діти щодня ставлять перед тобою нові виклики і ти щосили думаєш – ну як?! як із цим впоратися, що робити?! Але всі здорові. (Застуда не рахується.) І всі вдома. Душею вдома, в мирі та любові. А ти можеш щось для них робити – для тих, кого любиш у цьому світі найбільше. От що найцінніше, тепер я точно це знаю.

Протягом цього часу я майже не брала до рук фотоапарату, тому всі знімки тут – із телефону, і якість відповідна. Але тепер я дивлюся на них і думаю, що це якраз добре передає цінність життя за кадром.
%d1%83-%d0%b1%d0%bb%d0%be%d0%b3

img_8271
Просто вулички і стежини нашого селища. Як я його полюбила за ці сім років, і дуже вдячна, що живу саме тут.

img_8101
Просто пообіднє сонце в нашій кухні. Старі стільці, ще з мого дитинства, і тиша.

img_8309
Просто прогулянка в лісі, під час якої Яся несподівано заснула.

img_8267
Вид із хору в нашій церкві. Вперше за довгий час мені пощастило бути на всій службі повністю та ще й поспівати! Бо чоловік одужував удома (в перерві між лікарнями), а діти лишилися з ним.

img_8414
Просто квіточки осінні, мої улюблені.

img_8364
А це знято Ясею. Ще влітку вона полюбила ходити з телефоном довкола різних квіточок і фотографувати їх. І в кого б то вона могла навчилася, кх ;)

А тепер героїчний час минув, ми одужуємо після застуди і активно готуємося до прибуття нового малюка – соваємо меблі, розкладаємо речі, а ще треба купити все недокуплене і, нарешті, познайомитися з лікарем… Тож мені час повертатися до реального життя :) Дякую дуже, що заглядаєте. Дякую за підтримку. Теплого і радісного вам жовтня!

Клаптики серпня. Омріяна Полтавщина

На відміну від попереднього місяця, серпень промайнув якось непомітно. Один із тих місяців, коли ти переглядаєш фотографії й силкуєшся згадати — а що ж там було?! Що ми робили цими спекотними днями? Втім, мені так і не вдалось пригадати багато. Це був місяць якоїсь внутрішньої роботи, нових осмислень, зміни особистого ритму із друго-триместрового на третьо-триместровий (прощавай, активність! привіт, постійна втома і десятки маленьких пауз на день!). Багато думалося про дітей — і про своїх, і про дітей загалом, про стосунки дитина-дорослий і те, що в них відкривається. Надумане навіть здається мені достатньо вагомим, щоб написати про нього окремо, тож наступним постом, напевно, напишу.

Що точно було у серпні — то це день народження Ясі. Три роки! Всі батьки кажуть про те, що час летить дуже швидко, і я, звісно, не виняток. Але Яся так подорослішала протягом останніх місяців, що я, навпаки, часом забуваю про те, що вона ще маленька. І вже майже не дивуюсь її розмовам, розумуванням, охайності та схильності про все мати власну думку :) Хоча збоку це, мабуть, виглядає досить кумедно, бо вона дуже мініатюрна і здається молодшою за свій вік, та й звуки вимовляє ще не чисто, а геть по-дитячому, так що розуміють лише рідні та друзі.
IMG_3264

IMG_3279
Мене безперестанку дивує її відмінність від нас усіх. Її особистість, яка вже дуже яскраво проглядає через дитячу милість. Вона цілеспрямована і поступлива водночас; звикла до другого місця і найчастіше радісно приймає всі Сашкові пропозиції погратися. (Так-так, пірати, ніндзя, монстри — все це про неї. А я б нас вас подивилася із таким старшим братом!) Крім того, чимало грається сама — варить їсти на іграшковій кухні, сервірує стіл і пригощає нас та іграшок; вкладає спати ведмедиків і собачок; вдягає костюм лікаря і лікує всіх підряд. Любить допомагати по господарству — накривати на стіл, вішати і закріпляти випрану білизну, складати піжамку і просто подати-принести-покласти те, що я прошу. (Недавно прочитала в однієї з улюблених блогерок про те, що діти люблять допомагати через те, що отримують похвалу; так от, я не згодна! Я майже не хвалю — просто щиро дякую, а їй подобається сама дія. Допомагати. Бути як доросла. І чогось я думаю, що в більшості дітей саме так, що це бажання допомагати є чимось вродженим і прекрасним). Ще вона, звісно, багато малює (улюблені техніки зараз — акварель і малювання…клеєм… пляшечки ПВА вистачає на день) і слухає-дивиться книжечки. Словом, нічого незвичайного, але мене все дивує й зачудовує :) Бо все, що вона робить, сповнене такої, знаєте, тихої жіночої грації. Навіть гра в монстрів і акробатичні трюки на спорткомплексі. Як же це чудово, яка я вдячна Богові за те, що довірив нам цю ніжну дівочу душу. Вірю, що з її життя виросте щось надзвичайно ясне і прекрасне, на радість людям і на славу Богові.

Друга яскрава подія була наприкінці серпня — наша давно планована й омріювана мандрівка на Полтавщину, на батьківщину мого чоловіка. Ми зважились на це саме зараз, бо зрозуміли, що наступного літа вже не помістимося в машину — з трьома дітьми та дідусем, — а нової машини на горизонті поки не видно… Словом, ми зібралися й поїхали. Чесно скажу, мені було лячно їхати до геть незнайомих людей (більшість із них навіть мого чоловіка побачили вперше, хоча дуже запрошували), але бажання помилуватись краєвидами та познайомитися з родичами перемогло. І добре, бо ця поїздка принесла дуже багато радості та натхнення!
IMG_3418
Небо, поле, кукурудза. Не можу намилуватися.

IMG_3638
А діти були в захваті від побачених при дорозі кіз, корів та гусей. Ну, ви розумієте, що вони їх уявляли лише по казках “Коза-дереза” та “Гуси-лебеді” :)

IMG_3643
Плесо. Так би й побігла купатися!

IMG_3885
Церква села Біляки — ніби вона просто виросла серед цих трав, дерев і неба.

IMG_3662
В’їзд до села Малинівка (колишня Яновщина), де виріс мій свекор. Зараз там уже мало хто живе, на жаль; немає ні школи, ні лікарні; рідна хатина розвалена, а подвір’я заросло чагарниками… Але можна ходити й уявляти, як гарно там було колись.
IMG_3669
Ех. Як хочеться, щоб ці напівмертві села колись ожили. Щоб держава оцінила, нарешті, працю селян і стала з розумом використовувати наші багатющі аграрні ресурси…

IMG_3699
На виїзді з села, попід березами, дідусь посіяв маки. Буде так гарно, — казав він, — що тут, у Малинівці будуть цвісти Іванові маки.

IMG_3727
А десь тут був хутір Тупичине, з якого насправді походять роди Сьомаків і Худяків. Він був розселений (а Сьомаки й Худяки — розкуркулені) після революції 1917 року. Прадіди були дуже працьовитими, й за проміжок від того року, “як вийшла воля”, до кривавого 1917-го встигли нажити багато добра. І хочеться вірити, що ця любов до роботи й оптимізм передалися далі, нам і нашим дітям. Принаймні, всі родичі, у яких ми гостювали, вражали саме своєю працьовитістю — великі господарства, худоба, городи й квіти-квіти-квіти! — та щедрістю: ніхто не відпускав нас із порожніми руками! І здається мені, що ці дві риси мусять бути якось між собою пов’язані.
А ще — що вся ця надзвичайна щедрість, працьовитість, доброта і мир якимось чином вписані у Полтавські краєвиди. У ці поля, ці долини, ці пагорби, це безкрає небо…
IMG_3754

Зустрічі з усіма родичами лишили по собі дуже теплі відчуття. Але одна родина вразила мене особливо. Доброта і лагідність тут просто затоплювали нас і все навколо. У величезній господі, здається, всі дружать між собою — курки з котами, собака з качками. Пес не гавкає, повіривши в те, що ми — свої, і навіть великий бик дивиться лагідно і має ім’я Лютик. Господар — кремезний і дуже добрий, і до щему нагадує цим мого свекра і нашого Сашка. А господиня — тиха і така світла. Вона працює з ранку до ночі, готує смачнющу їжу (я з такою радістю повчилася в неї!) і пише вірші. Вона пережила велике горе, та й зараз хворіє, але ні на що не нарікає, і просто тихо світиться. Здається, я знаю її секрет…
IMG_3822
Чесно — я вже скучаю за нею. Але яке щастя — мати таких родичів. Мати приклад. Просто знати, що такі люди є.
IMG_3863
Чоловік клацнув нас із нею, але фото нічого не передає, ну ви розумієте…

Діти цілими днями бавилися з кошенятами та песиком, годували курей і качок, але задокументувати майже нічого не вдалося… Все було дуже диким, голосним і радісним, а я існувала в суто споглядальному режимі та майже не контактувала з фотоапаратом.
IMG_3780

IMG_3840
Сашко з песиком, Яся з малеееньким кухликом парного молока.
IMG_3819
І галушки були такі смачні! А я тепер умію їх готувати :)

IMG_3763
Отакі сумбурні враження про наш серпень, щедрий і багатий. Випито останні краплини літа, і накопичено багато сил на осінь, на працю, на без-подієве просто-життя. Теплої, сердечно теплої осені нам усім!

Зберегти

Клаптики січня

Наш січень був коротким і незвично просторим, бурхливим і затишним одночасно. Центральною подією було, звісно, переведення мого чоловіка на парафію в нашому селищі, яка стала для мене рідною за ті шість років, що живемо тут. Ця зміна місця служіння означала дуже багато перемін у житті нашої родини – від, банально, організації побуту й до речей серцевинних, внутрішніх, визначальних. Все сталося, фактично, чудом. І перші три тижні січня – проміжок між прийняттям рішення і першою службою на новому місці – ми прожили в якомусь такому вимірі чуда. Все було так, як завжди і водночас уже не так. Ми (дорослі) стали більше усміхатися, пити менше заспокійливих, мріяти вголос. Гратися з дітьми та читати їм перед сном. Бути уважнішими одне до одного і дарувати щось красиве.
IMG_1948
Або смачне :) (Тут я вперше спробувала зготувати заварні тістечка – “курчатка”, як їх називали в моєму дитинстві)
IMG_2059
Взагалі, в цьому місяці мені багато думалося про затишок. Про те, яким би хотілося бачити й відчувати наше помешкання, і що конкретно я можу для цього зробити. Великою мірою саме з цього випливло моє “слово року”, бо для досягнення бажаного результату мені дуже бракує звички постійно працювати. Та ще, звісно, любові. Бо чиста підлога, смачна їжа і, загалом, мирна й радісна атмосфера вдома є саме тими втіленнями любові, які я можу дарувати своїй сім’ї щодня. І це так круто, так круто, що задля цього, безумовно, варто докласти зусиль.

А у день першої служби о.Св. у нашому селищі було дуже холодно, і сліпучо сяяло сонце. Я так чекала цього моменту, але навіть плакати не могла – лише дякувати. Ну й, звісно, дивитися за дітьми, щоб вони нікому не заважали й загалом поводилися пристойно. А вони, звісно ж, були на висоті. На висоті кучугура, в даному випадку :)
IMG_2374
Але змерзли ми того дня страшенно! Хоча сонце сяяло просто неймовірно. І все було таким нереальним, ніби ми – герої якоїсь книжки, і просто перейшли з одного розділу до іншого.
IMG_2372
А потім почалися нові, інакші будні. Я ще досі не звикла, що чоловік буває вдома щодня. І діти не звикли, хоча питання: “А завтра тато буде?” звучить уже трохи рідше. Але яке ж це щастя. Не знаю, чи надовго, і що чекає на нас у наступному розділі, але хочеться сповна радіти кожному дню, і дякувати. Дякувати й радіти. І робити – не залишати все на рівні слів і зітхань, а обов’язково робити щось справжнє, тепле, яскраве…
От піцу, наприклад, ми робили :) Яся вперше помагала, майже на рівних із Сашком!
IMG_1786

Ще хочу порадити дві статті, що сильно мене вразили. Перша – Кетрін Джонсон (мами сімох дітей і дуже талановитого, як на мене, автора), про те, як “встигати все”: That’s the secret to doing it all—identify the work God’s given us and only do that. It’s a life lived simply. It seems to me, the only time we run short on time is when we squander it on cares that aren’t His and shouldn’t be ours. No one does it all and the more stretched a life, the less well it’s lived. To live well, it isn’t a matter of doing it all. It’s making sure all you’re doing is the work He’s given you.
Друга – “Почему не работают рецепты счастья”, А.Бондарук. Навіть не знаю, що зацитувати, просто дуже цінна стаття – те, про що варто пам’ятати в епоху “швидких і простих рішень”.

(Цей пост лежав у мене в чернетках більше тижня, бо я не знала, чим його закінчити, і не мала часу над цим подумати :) То хай краще він буде незавершеним, аніж його не буде взагалі. Чудового вам дня, і місяця – теж!)

Клаптики грудня (і січня – зовсім трохи:) )

Наш листопад промайнув у мареві величезного різдвяного проекту для товариства ім.Скабаллановича, тож я не спромоглася навіть на “клаптики”. А от грудень був спокійнішим, але дуже незвичайним, бо – багатим на подарунки. І на речі, про які давно й безнадійно мріялося, і на нові усвідомлення, висновки, виходи на нові етапи. Такі суто внутрішні речі, які раптом призводили до глобальних перемін зовнішніх. Так, ніби Автор задався метою до кінця календарного року вивести всі сюжетні лінії на новий виток розвитку. Завершити незавершене, здійснити омріяне і, нарешті, змусити протагоніста трохи подорослішати:)
Фото 06.12.15 16 31 15
Кінець року – як кінець дня, як вечір життя. Точка спокою і вдячності; те, що я в ній опинилася тепер – грандіозний подарунок цього грудня, і цього року загалом. Дуже хочеться лишитися тут якнайдовше.

Із закінченням проекту знову почалися будні. Як же я люблю їх – тихі, золоті, без дедлайнів і панічного безсоння. Коли можно просто займатися хатніми справами, читати щось цікаве, спостерігати за дітьми, зустрічатися з друзями. Вкотре я відчула, що мені дуже пощастило мати таку можливість; імовірно, так буде не завжди – і треба насолоджуватися нею вповні.
Фото 09.12.15 14 49 57
Отаке буденне пообіддя:) Сашко приземлився на підвіконні відпочити, Яся сіла книжку почитати. А з рюкзачком – бо вона носила його цілими днями, знімаючи лише на ніч.
Фото 05.12.15 14 41 59
Різдвяний календар: завдання приходять на фірмових квадратних листочках:) І що мене неймовірно радує – Сашко вже читає їх сам! На питання, коли Сашко навчився читати, я називатиму саме цей грудень. Вчилися близько двох місяців по кубиках Зайцева та (трохи) в різних іграх. Але волелюбний мій первісток важко переносив обов’язковість занять, тож більше ми не вчимося. Так, то прочитаємо щось, то записку комусь напишемо…)))
Фото 15.12.15 15 08 15
Одне із завдань: клеїти (з дерев’яних паличок) та розфарбовувати сніжинки. Сіли розфарбовувати, поки Яся спала вдень. Аж тут…
Фото 15.12.15 15 18 10
…вона прокинулася і теж стала їх фарбувати! Дуже акуратно, між іншим. Я вже не раз ловлю себе на тому, що недооцінюю Ясин розвиток та здібності:)
Фото 20.12.15 18 04 47
Ще вона полюбила останнім часом художньо розкладати якісь предмети. Вона бере дрібні іграшки або, як тут, фломастери – і дбайливо розкладає, утворюючи якісь продумані композиції. Я вже майже почала мріяти про те, яким дизайнером чи художником вона стане:) Ох, ці мамині мрії! А якщо серйозно, то це ще один зразок того, наскільки різними можуть бути діти в одній родині: Сашко ніколи таких схильностей не виявляв, так само як і досі не виявляє бажання гарно скласти речі, прибрати за собою. Дуже типово для нього – побачивши щось нове, кинути (!) попереднє просто на підлогу та побігти деінде. Працюємо над цим щодня:) А у Ясі от – зовсім протилежне. Перевдягнувшись уранці, вона часто і свою піжамку складає на місце, і Сашкову:)

Із небуденного – відсвяткували мій день народження. Це був абсолютно казковий день, сповнений таких сюрпризів і таких подарунків, що я просто літала від радості. Хочеться ще раз сказати велике-величезне “ДЯКУЮ!” чоловікові, сестричці та друзям; я не знаю, як вам віддячити, але впевнена, що Бог віддасть вам сторицею!
IMG_1617
Спекли й поїли простенький пісний тортик. А отець роздобув десь усі 30 свічок!

Під кінець місяця діти захворіли якимсь особливо страшним грипом, тож було зовсім не до фотографій. Новий рік зустрічали без прикрас і смачних страв, натомість із антибіотиками… Оклигали вже ближче до Різдва; наготували купу смаколиків – і після ранкової служби поїхали святкувати до батьків! Було, як завжди, дуже просто, ностальгійно та душевно:)
IMG_2038
Була ще прогулянка по снігопаду зі старими санчатами, великий “кар’єр”, катання з гірки – і все це разом, учотирьох, нашою крихітною сім’єю. Ми нечасто відпочиваємо разом; і аж не вірилося, що все це відбувається насправді. І завжди хочеться заховати такі спогади у найкоштовнішу скриню, щоб перебирати їх у непрості часи.

Радості, любові, миру вам у новому році! І нехай світло Різдвяного дива цілий рік буде з вами!
IMG_1681

Клаптики жовтня

Оскільки число ненаписаних текстів у моїй голові починає переходити всі розумні межі, дозволю собі поділитися клаптиками нашого жовтня. Пригадати, щоб запам’ятати. Бо час іде все швидше і швидше (напевно, це просто вік?), і я ловлю себе на тому, що забуваю деталі цих дорогоцінних днів – аж до того, що в якому місяці якого року відбулося. А я не хочу забувати!:)
Взагалі, завдяки дітям я почала трохи розуміти, чому ми просимо про вічну пам’ять. Хоча, звісно, не претендую на жодне богословське осмислення цієї категорії. Просто відчуваю, що такі прекрасні миті не можуть взяти і зникнути.
Взагалі, – скажу я вам, – наскільки легше живеться, коли ні на що таке не претендуєш!:)
IMG_1368
(це я знайшла під час єдиної в цьому місяці сімейної прогулянки лісом. Остання дика квітка з побачених цього року!)
Цей місяць, як і попередній, був для мене трохи самотнім (про самотність материнства чудово, як на мене, написано тут). Отець Святослав, хоча й мав іноді вихідні, проводив їх переважно за ремонтними роботами у батьківській хаті. Інколи ми супроводжували його, і тоді Сашко бігав навколо та всіляко “помагав”;), а Яся насолоджувалася увагою дідуся-бабусі або ж отак-от гарно спала.
IMG_0423
У жовтні мені чомусь мало говорилося й писалося, зате багато мріялося й думалося. І так закортіло, знаєте, теж щось робити руками… Вирощувати, збирати, готувати з вирощеного… Жагу до збиральництва трохи втамував спільний горіх у дворі нашого будинку – діти підбирали горіхи, Сашко колов, і всі їли!
IMG_0469
А ще були яблука. Я милувалась ними і варила applesauce, що виявився на смак один-в-один як яблучне пюре з мого дитинства. Згадувала дідуся, бабусю й нашу крихітну кухню… Це відчуття спокою, миру, і абсолютної надійності, втіленням якої був для мене дідусь. І такий рідний смак! А ви любите яблучне пюре?;)
IMG_1386
Взагалі, трохи не розумію, чому я стала так мало встигати. Тайм-менеджмент і списки завжди при мені, по дому роблю лише необхідне, майже не працюю, з Сашком займаюся мінімально – трохи музики, трохи грамоти і просто відповіді-розповіді про все на світі (спасибі інтернету!) І тим не менше, я тижнями відкладаю якісь справи і не можу написати двох абзаців! Час від часу згадую, скільки всього я встигала з одним Сашком (роботи, мама, дідусь, рукоділля…) і здригаюся:) І продовжую не розуміти!
А, ще ми час від часу робимо якісь простенькі арт-проекти))) От на Покров малювали по солі. Нам з Ясею теж сподобалося, рекомендую!
IMG_0443
Ще покривали зібрані листочки воском, і вони так гарно висіли-сохли на кухні, що я декілька днів їх не знімала.
IMG_0543
Ранні сутінки принесли різке зменшення спілкування з Сашковими друзями. Він звик гуляти з ними щовечора, коли всі повертаються з садочку, а тепер вечорами ніхто не гуляє… Деякий час Сашко попереживав, а я помучилась совістю, що не забезпечую дитині необхідного спілкування)) Але згодом все вийшло тільки на краще. Ми стали частіше бачитися – приблизно раз на тиждень! – з моїми подругами та їхніми дітьми, а решту часу Сашко став гратися з Ясею! Чи то вона вже доросла, чи то він оцінив її належним чином, але тепер вони стали чудово ганяти по квартирі, залазити під ліжка та всіляко гратися то у павуків, то в піратів, то в туристів (туристи, як правило, приходять у кафе і замовляють “щось смачненьке”, а кухар-офіціант в моїй особі їх пригощає)) ).
Ще я стала частіше виходити на балкон і дихати повітрям. Багато думаючи про можливий переїзд, я почала ще більше цінувати тутешнє повітря – воно пахне лісом. І тишею. А влітку взагалі щоночі чути, як на озері, що за кілометр звідси, співають жабки:) А восени призахідне небо фантастично синє, а вночі ліхтарі казково світять своїми круглими помаранчевими очима… За шість років життя в Коцюбинському я таки його полюбила:)
IMG_0391
Наприкінці місяця на горизонті з’явився черговий проект Товариства ім. М.Скабаллановича, і я з усіх літредакторських сил над ним працюю! Це перевидання книжки з перекладом та поясненням святкового богослужіння, укладеної самим паном Скабаллановичем ще на початку минулого століття. Попередня така книжка була надзвичайно цікавою і фаховою; попри її об’єм, працювати з нею було чистою філологічною радістю. А ця має вийти до Різдва Христового, якщо все встигнеться. Власне, і зараз я би мала займатися нею. Але дуже вже хотілося випустити на волю трохи власних слів:) (отець Спиридон, якщо ви це читаєте, знайте – я все наздожену!:):) )
Гарного дня вам, друзі! Або доброї ночі :) Якщо хочте, розкажіть, що у вас було яскравого в цьому жовтні?