Про квіти, маму та моє восьме березня

Що старшою я стаю, то більше люблю сонячне світло і квіти. І таємно ціную початок березня за те, що у продажу з’являються безкінечні гіацинти, тюльпани, нарциси, крокуси, мімоза, і ближче до восьмого числа скрізь зустрічаються усміхнені жінки з квітами. Особисто я маю зуб на фемінізм (пробачте, дівчата, це не модно, я знаю!) і через те не святкую восьме березня, але за цей квітковий бум – все одно його люблю. Дуже логічно і послідовно, так :) А ще, а ще десь у паралельній реальності існують створені флористами прекрасні букети з дивовижних квітів, ніжних, як хмарки на передвечірньому небі, з химерними назвами; їх напевно створюють чарівниці-принцеси з тонкими пальцями – не можу уявити, скільки краси треба носити в душі для того, щоб робити такі букети! Але одне усвідомлення того, що вони є, уже так зігріває серце.
IMG_4629

А ще восьме березня – це для мене Мамин день. Моя мама народилася сьомого березня, і це завжди було подвійним святом. Цього дня до мами щороку приходили “дівчата” – її колеги з музичної школи, – і всі разом весело святкували, і всі ємності у квартирі були заставлені квітами. Від учнів, від друзів, від колег; ну і я, відколи сама почала заробляти, старалася купити найгарніший букет! Мама була до подарованих квітів досить байдужа – вона любила мальви та чорнобривці, та дбайливо вирощувала їх на дачі. А для мене це було казковим часом, коли повсюди стояли квіти, квіти, квіти… Коли я прийшла до віри й усвідомила, що смисл цього свята мені геть не близький, то перестала вітати маму з ним та приймати її вітання – про що тепер, звісно, дуже шкодую, бо це було жорстоко й нерозумно… Але натхненно готувала пісну їжу до свята з маминими “дівчатами” – для тих її гостей, хто теж дотримувався посту :)

Цього року вже третю весну ми зустрічаємо без мами… Але часто згадуються її слова, усмішки, жарти – згадується найсвітліше. Тому що любов завжди перемагає. Тому що залишаються квіти, залишається ліс біля її будинку, пташки, за якими вона спостерігала з вікна спальні – все уже трохи інакше, але насправді те саме, бо нагадує про неї. Бо ми співаємо “Вічна пам’ять!”, і знаємо, що ми живі у Його пам’яті, у Його любові. І це вже – назавжди.
IMG_4637

А що квіти? Квіти, які так радують своєю довершеністю і так швидко в’януть, просто мусять нагадувати про швидкоплинність життя та його безкінечну красу. Бо ми – “як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, – а на вечір зів’яне та сохне” (Псалом 89:5-6). Нагадування про те, щоб не марнувати часу, а рости, квітнути, радіти й любити. І яке прекрасне нагадування!
IMG_4602

Ну і про приземлене, а радше, земляне. В мене немає дачі, та бажання вирощувати квіти майже непереборне. Але я нічого про це не знаю! І боюся навіть спробувати. В мене на підвіконні ростуть дві дуже оптимістичні й життєлюбні фіалки, але хочеться чогось іще. Я думаю про герань – ще одну квітку мого дитинства, бабусину квітку, – але не впевнена, чи справлюсь. :) Може, порадите щось для такого початківця? Буду безмірно вдячна!

Підготовка до Великого посту з дітьми: корисні ресурси!

Вітаю з останнім тижнем зими! Для мене вона промайнула надто швидко цього року – бо стільки запланованого так і не встиглося зробити, – але й весни вже хочеться. І наближається Великий піст – Lent, весна духовна, десятина від року! Один із найулюбленіших моїх періодів, і щороку я чекаю на нього, затамувавши подих, хоча й знаю, що буде вогко й холодно, тягнутиме до м’яса і соцмереж, а часті служби, на які кортить зайти хоч на декілька хвилин, розбиватимуть звичний ритм життя… Але ж так хочеться скинути баласт набридлого егоїзму, страху, зневіри – і вирватися туди, нагору, де свіжий вітер і свобода любити. І Піст – найкращий для того час.

Файл 25.02.17 13 40 23

Ми всі зараз нездужаємо, підкошені традиційною лютневою застудою, але крізь хворобливий туман я намагаюсь зосередитися і якось підготуватися до Посту. Хочеться максимально спростити кухню, зменшити час і витрати на приготування їжі, загалом, трохи послабити ту зацикленість на їжі, яка, на жаль, у мене є… Підшукую прості та швидкі рецепти і планую ділитися ними в інстаграмі; перший уже є – смажений імбирний рис за мотивами китайської кухні. Ну й ще мене незмінно надихає розділ пісних рецептів на сайті душевної домашньої кухні “Мамина печка”!

Ще дуже хочеться – втім, не знаю, чи вийде, бо хочеться мені цього щороку:) – протягом Посту приділити більше уваги нашій оселі, навести скрізь порядок і чистоту, ще й гарно прикрасити до Свята (ідеї для прикрашання складаю на своєму пінтересті). Це пов’язано з моїм головним завданням зараз – навчитися жити в реальності, бути присутньою думками там-де-я-є. Бо чомусь мої думки майже завжди літають деінде, і це вимотує. Вдячна, що в мене є діти та домашні обов’язки, що вимагають моєї постійної присутності та активної участі, і в такий спосіб повертають до реальності. Але мені б хотілося бути в цій реальності постійно, а не смикатися весь час туди-сюди :) Тож менше наркотичного читання, менше порожніх балачок (чоловіче, лови мене на слові!:)), телефон на поличку – і вперед: займатися з дітьми, гуляти, готувати, наводити лад і красу. Побажайте мені успіху:)

Ну і найголовніше – підготовка до свідомого проживання Посту з дітьми. У нас, через нинішню обмеженість моїх сил, буде найпростіший мінімалістичний Постовий календар і картинки до нього (тут його можна завантажити безкоштовно), хоча взагалі в мережі можна знайти багато чудових творчих прикладів саморобних календарів! Мені, приміром, дуже подобається такий від матушки Емілії. А ще вперше роздрукую для Сашка та Ясі “Пасхальні паспорти” – хіт серед моїх західних друзів (також існують різні варіанти; звідси) можна завантажити безкоштовний макет двомовного – російсько-англійського – паспорту. З цим паспортом дитина вирушає у постову подорож до Пасхи, і позначає в ньому кожну службу, яку вдалося відвідати. І паспорт, і календар дають чудові нагоди до того, щоб поговорити про кожен тиждень Великого посту. Для себе я читатиму книгу “Великий піст” о. Олександра Шмемана, і по можливості ділитимуся найголовнішим із дітьми. Як правило, всі наші розмови про церковні свята відбуваються у ті п’ять хвилин, що ми йдемо від дому до храму, – решту часу вони надто зайняті :), а в ці хвилини готові слухати і сприймати – тому я люблю почитати й подумати про службу заздалегідь, щоб могти коротко розповісти про найважливіше.

А ще з’явилася дуже корисна і мудра стаття матушки Вікторії Могильної про проведення Посту з дітьми! Там стільки любові та дорогоцінного багаторічного досвіду – прочитайте обов’язково!
А які ваші плани на Піст? Що плануєте читати, які завдання ставите, чим займатиметеся з дітьми? Буду вдячна, якщо поділитесь вашими планами та ідеями! Світлого і плідного вам Посту!

Памяти м. Ульяны Шмеман: книга, изменившая жизнь

Рассказывая о другом, человек всегда в какой-то степени говорит о себе – по крайней мере, так нас учили в университете. И мне хочется рассказать о матушке Ульяне Шмеман именно так, из перспективы “встречи”.

Удивительно, как сильно может повлиять на твою жизнь тоненькая книжка! Когда мы еще только “встречались” с будущим о. Святославом, он подарил мне скромную, в мягкой зеленой обложке книгу “Моя жизнь с отцом Александром”. Тогда я была совсем еще юна и новоначальна, и в связи с планами на будущее моего любимого меня очень беспокоил вопрос о том, как это – быть матушкой. Я жадно читала все, что попадалось под руку – от замечательных воспоминаний м. Натальи Соколовой до коротких статей и форума матушки.ру :) Тексты были разными, но сходились в одном: жизнь жены священника – это подвиг, и подвиг тяжкий. И тут эта книга! Ни слова о подвиге, страданиях, терпении скорбей. Только радость и благодарность, только любовь. И все трудности и скорби проявляют ее и ведут к ней.

“Через несколько месяцев после рождения Ани я поняла, что снова беременна. Но в нашей парижской квартирке не было места для второго ребенка! И мы переехали в деревню под Парижем, l’Etang la Ville, где сняли «избу» – деревянную хибарку с удобствами на улице, одним краном с холодной водой, примитивной печкой, топившейся дровами и постоянно дымившей. Лето было прекрасным, осень – красочной, но зимы были трудными. Мы мерзли, голодали и – ждали второго ребенка.
(…) Оглядываясь назад на эти годы жизни с маленькими детьми, без отопления и горячей воды, без денег с 15 числа каждого месяца и до его конца, я вижу, как мы были бесконечно счастливы. (…) Св.-Сергиевский институт просто нищенствовал, особенно во время войны, когда Александру приходилось сидеть на занятиях с забинтованными пальцами, так как он их отморозил и испытывал сильную боль. В институте почти не топили, в классах было очень холодно. Как я уже писала, несмотря на это, мы были вполне беспечны! Денег никаких не было, и такой подход к жизни казался вполне естественным. Жизнь состояла из череды малых чудес: неожиданный подарок, посылка из Америки… И я, и Александр на всю жизнь сохранили это чувство. Я действительно могу порекомендовать такой подход к жизни: он не только соответствует Евангелию, но и очень удобен!

А вот как об периоде вспоминал о. Александр в “Дневниках”:
“…Перечитал написанное и остановился на словах “L’Etang la Ville”. Мы прожили там почти шесть лет! С 1945 по 1951. Оттуда я ездил посвящаться, а потом – служить в Clamart. Оттуда также поехал – в октябре 1945 – на свою первую лекцию в Институте. Оттуда Льяна ездила в Clamart к родителям рожать Сережу и Машу. Мы были тогда невероятно бедны (иногда, накормив детей, сами не ужинали), но какие же это были счастливые годы! Жили прямо на опушке леса, в продувной избе. Часто гуляли по лесу – помню почему-то одну такую весеннюю прогулку, яркость березовых стволов, ландыши, и почему-то это осталось в памяти связанным со словами “Христос – новая Пасха”…”

Schmemann-1

Какую огромную и безусловную веру надо было иметь для такой радости! И вся эта книга есть явление этой веры – не слова о ней, а она сама. И вот за это потрясающее переживание свидетельства, присутствия, реальности веры и жизни с Богом я бесконечно благодарна м. Ульяне. (Здесь я хотела написать что-то умное о мужском и женском богословии, но, заглянув в “Дневники”, увидела, что о. Александр меня опередил :) :
“Женщина – жизнь, а не – о жизни . Потому ее миссия – вернуть человека от формы к содержанию жизни. Ее категории те, которым априори нет места в структуральных, “мужских” редукциях: красота, глубина, вера, интуиция. Всему этому нет и, что еще важнее, не может быть места в “марксизмах”, “фрейдизмах” и “социологиях”.
И правда, в этой небольшой книге нет поучений и проповедей, это – просто рассказ о череде событий: рождение, эмиграция, жизнь в Париже, рождение детей, переезд в Штаты, служение, преподавание, семейный отдых, болезнь и смерть… Но каждый эпизод полон жизни, любви, света и воздуха, легкости и свободы – настоящее явление жизни с Богом.

И потрясение от прочитанного, действительно, изменило мою жизнь. То есть я, конечно, уже знала слова Апостола “Всегда радуйтесь”, но только прочитав эту книгу, впервые увидела и почувствовала, как это может быть (позже были другие книги и люди, встречи и впечатления, являвшие эту радость… слава Богу!). Мне как-то открылась бесконечная ценность жизни, просто жизни, а не слов о ней; любви и уважения в браке; радости и благодарности о детях; я стала думать об этом и молиться, и образ м. Ульяны стал для меня неким образцом, к которому хочется стремиться. И еще одним образцом, конечно, стала святая праведная Иулиания Лазаревская, о которой я узнала о ней именно из этой книги, потому что м. Ульяна была ее пра-пра-правнучкой, названной в ее честь. Жизнь праведной Иулиании, как и жизнь м. Ульяны, была примером твердой веры и огромной внутренней свободы – чего стоит один эпизод с едой: святая, живя в подчинении у свекрови, жаловалась на непомерный аппетит и просила большие порции еды, а позже тайком раздавала их бедным. Та же свобода и легкость на грани юродства слышится в словах м. Ульяны, когда она пишет, например, о своей болезни:
“…Я много лет работала в школе, и, в конце концов, стала руководителем большой частной школы. Как я уже писала, за четыре года в этой должности я перенесла две операции на головном мозге, и жизнь нам предстала в иной перспективе – один из нас умрет! Но Александр сказал мне: «Не беспокойся, ты поправишься. Столько людей за тебя молятся, они не хотят, чтобы я стал епископом». В больнице Александр не отходил от моей постели. Мы постоянно играли в карты, обыкновенно в «дурака», игру, в которой я всегда выигрывала. И я поправилась.” Вот эта невероятная легкость, с которой написан текст, этот юмор и эклектичность стиля – не безрассудство и не бравада; это легкость человека, отдавшего себя Богу и живущего в Его свете и радости, где, действительно, всякое иго и бремя теряет свою тяжесть. Она пережила о. Александра на много лет, и можно только представить, как тянулись для нее эти годы в ожидании встречи, но свою книгу она заканчивает словами благодарности:“…Эти воспоминания – мой способ благодарения за то счастье, что я разделила с Александром, и я повторяю вместе в ним: «Господи, хорошо нам здесь быть!»”

Хочется процитировать еще что-то вдохновляющее, но тогда, чувствую, придется перепечатывать все подряд :) Я хотела бы подарить эту книгу каждому из вас, чтобы и вы могли почувствовать эту атмосферу легкости и света – будто ты просто беседуешь с м. Ульяной на терассе за чашечкой кофе в солнечный день, слушаешь и радуешься.

Вчера, накануне годовщины венчания с о. Александром, она отошла ко Господу, ушла к Богу, Которого так любила – и, верю, что и к своему супругу, без которого она прожила тридцать с лишним лет. Она писала о его смерти как о торжестве жизни, и хочется верить, что и ее главная Встреча была такой.
shmeman

Однією рукою: мої підсумки року та підготовка до Різдва (+улюблені колядки!)

…Просто більшість речей я тепер роблю однією рукою – бо друга, як правило, зайнята одним прекрасним і пухким п’ятикілограмовим вантажем. Мої ночі поки ще довгі та безсонні, тому дні минають у тумані та ненавмисній клаптиковості – коли про розпочату справу можеш згадати лише через добу, думки вперто не конвертуються у слова, а слова не складаються у речення. Але я все ж таки хочу якось зафіксувати кінець цього року і той дорогоцінний досвід, який він приніс.
…Взагалі, якби мене спитали про цьогорічні досягнення, я відповіла би цим знімком:
%d1%84%d0%b0%d0%b9%d0%bb-30-12-16-22-06-11
Про Василя ви вже знаєте, а поруч із ним – другий том “Житій святих”, у перекладі якого мені пощастило брати участь. Я неймовірно вдячна за те, що стала частиною такого проекту; для мене це було складною і натхненною роботою, здатною відволікти навіть від лютого цьогорічного токсикозу :) Втім, і Василь, і “Житія…” – це, скоріше, дарунки, ніж досягнення. І краще, ніж будь-коли, я усвідомлюю, що насправді мого тут немає нічого.
…Цього року я дуже багато думала, плавала десь на глибині, лише зрідка виринаючи на поверхню з результатами цих обдумувань. Я наново і геть по-іншому побачила своє місце у сім’ї та у світі загалом, зрозумівши, що багато з моїх попередніх уявлень були просто порожнім плодом фантазії. Збагнула, що час нарешті відмовитися від попередніх мрій, бажань, уявлень, відпустити їх та відкритися до нового. І хай це нове майже не нагадує те, що вимріювалося раніше – але це є моє реальне життя, мій особистий величезний подарунок, який пора вже почати розпаковувати.
…Ще я дуже багато вчилася. Бог відкривав мені нових і старих знайомих, і ближніх, і дальніх, у поведінці та словах яких буквально втілювалися відповіді на мої питання: тільки дивись і вчись. І я старалася :)
…Серед іншого, я змогла сформулювати, для чого я веду блог. “Що, – власне кажучи, – хоче сказати автор”;) Автор просто хоче стверджувати важливість простого життя. Звичайного життя звичайної родини, нічим не видатної, однієї з багатьох. Як влучно сказав мій чоловік, “пишеш про те, як жити, якщо ти не N.N.”. Хочу свідчити про милість Божу до нас, і тут знову-таки немає нічого особливого, бо любов Божа до кожного однакова – однаково безмежно велика. Хочу писати про наші будні та дрібні досягнення, щоб ви усміхались і казали собі: “о, і в мене таке!” Або зовсім не таке, але теж прекрасне і важливе. Бо немає у створеному світі нічого важливішого, прекраснішого, дорогоціннішого за людину та її любов.
…Я не будую ніяких планів на наступний рік. Хоча, звісно, є бажання, щоб усі рідні були живі та здорові, а сама я могла більше любити, повніше жити, частіше дякувати та усміхатися. Ще хотілось би приносити якусь користь зовнішньому світові та більше писати тут…але ще не уявляю, яким чином можна поєднати мою любов писати і бажання бути корисною? Якщо у вас є якісь ідеї щодо моєї користі для вас – дайте знати!;)
***
А підготовка до Різдва у нас цього року дуже скромна – із тих самих технічних причин. Через те, що мого ресурсу зараз вистачає лише на найбільш побутово-необхідне, я не спромоглася зробити ні Різдвяний календар, ні біблійну ялинку (хоча я все-таки ще хочу встигнути надрукувати її та скласти разом із Сашком!). Ми зовсім не майструємо і зробили лише найпростіші листівки для рідних, отакі:
%d1%84%d0%b0%d0%b9%d0%bb-30-12-16-22-11-05
Фактично, ми лише розмовляємо про свято, читаємо різдвяні книжки, слухаємо і наспівуємо колядки. Також стараємося робити маленькі добрі справи – готувати серце до пришестя Спасителя; тут нам допомагають саморобні “ясла” – кошик, до якого за кожну добру справу ми кладемо жмуток “соломи” (чесно кажучи, не за кожну справу, а за декілька гуртом – коли руки дійдуть). І цього, звісно, зовсім мало; і, можливо, не варто про це писати – але мені хочеться якось підтримати тих мам, які так само, як і я, не можуть зробити багато, попри все бажання. Бо у цей передрізвяний час навколо так багато чудових ідей для занять, ігор, прикрас та подарунків, що здається, ніби всі, крім тебе, роблять усе це прекрасне, а ти погана мама і просто мало стараєшся… Так от, ви не самі, я з вами!:) Обіймаю вас віртуально і бажаю успіхів у найголовнішому – прикрасити до свята не оселю, а власне серце. З Божою допомогою. Тоді все буде добре.
А ось наші улюблені колядки! Здебільшого це стара добра класика, наша й не наша:). А які ваші улюблені, поділіться?

Зберегти

Нове життя. Василь

От і почалося наше нове життя. Почалось воно осяйним листопадовим ранком, першим після декількох похмурих днів, двадцять шостого числа, в суботу, в стінах старої районної лікарні. Пам’ятаю, як, коли все вже минуло, я лежала із Васильком під боком, дивилась на клаптик синього неба у вікні, збиралася їсти лікарняну кашу і думала: здається, ми таки перейшли на цей берег, до світу живих. Слава Богу! Поки я була в лікарні, в голові майже написалася стаття про пологовий як архетипний простір переходу, таку собі печеру ініціації, де всі стають рівними та ритуально “помирають” (звертання на “ти”, грубуватість, казенний одяг, заборона відвідувань, холод) – щоб повернутися до життя вже в новій ролі матері. Але напевно таку статтю давно вже написав хтось інший, а мені й зовсім не до того зараз – бо в нас є Василь! І всі ми живі, здорові та вдома, і це є насправді наше життя, за яке я безмірно вдячна.
Так, малятко назвали Василем, і наразі це – найбільше наше малятко :) 4130 г та 55 см сили, зосередженості, любові, замилування. Він виглядає дуже серйозним і нагадує водночас свого тата і мого дідуся. Дуже жваво реагує на музику – і записи, і спів. Спокійний і цілеспрямований; коли вимагає належного, то робить це абсолютно китайським звуком “нґа, нґа”, а коли розпереживається, то його досить просто заспокоїти: достатньо взяти під руки, стовпчиком, і цілувати по черзі то у праву, то в ліву щоку :) Хтозна, можливо, Сашко і Яся теж уміли так заспокоюватися, але я не пробувала – бо тоді вважала, що з дітьми слід суворо дотримуватися книжок (інструкцій з експлуатації), а там такого способу заспокоєння не було… Словом, поки що з третьою дитиною все якось по-іншому. І дійсно здається, ніби він росте швидше від попередніх – щодня міняється, і сьогодні має вже два тижні, а мені хочеться, щоб час минав повільніше і я встигла ним як слід намилуватися.

img_9336
У татових руках

img_9345
Недільний ранок – хрест лікарняного вікна

img_4251
До спальні зазирнуло сонце

img_4233
Стільки ніжності в їхніх ручках та обличчях

Словом, зараз моя голова і, здається, навіть наша оселя сповнені того особливого туману новонародженості – коли дні плутаються з ночами, дати забуваються, обіди готує тато, а сльози вдячності чергуються з просто-сльозами по багато разів на день… І в цьому всьому так багато життя, так багато сили і любові, що просиш Бога якось розширити серце, щоб могти вмістити все це. Щоб у цьому тумані не забувати любити й дякувати за кожну годину цього щасливого часу. Щоб по-справжньому прожити й запам’ятати його – назавжди.

Клаптики жовтня

Жовтень був увесь про одужання, про уповільнення, про підготовку-до. І ще, як завжди, про чудеса.

Якщо такий клінічний холерик, як я, починає розказувати вам про уповільнення – це не жарти. Хоча я сміюся з себе не менше чотирьох разів на день, але насправді єдине, чого зараз хочеться – і можеться – це повільно, але невпинно рухатися, цеглинка за цеглинкою перебираючи ті справи, що лежали незавершеними місяцями й роками. Всюди навести лад. Повикидати все зайве. Купити все необхідне. Бо до дня ікс лишається зовсім небагато, і хочеться все завершити до. Поставити крапку і почати з нової сторінки, без думок про незавершені справи. Скільки б я не засуджувала міфологічне мислення, постійно ловлю себе на ньому. От і зараз: це глибоке і тривожне відчуття пологів як порогу, переходу між світами. І хтозна, чи зможемо ми його перейти… Здається, бажання “доробити ВСЕ” коріниться саме тут. І хоча воно, зрештою, досить продуктивне – я вдячна рідним, що своєю підтримкою вибивають цей морок із моєї голови :)

Вдома найбільші переміни спіткали дитячу кімнату. Річ у тім, що ми отримали в подарунок двоповерхове ліжко. Так-так, те саме, що отець збирався майструвати сам – і що було геть неможливим через його лікарняні пригоди у вересні. Не питайте мене, звідки беруться люди, що дарують ледь знайомим нам двоповерхові ліжка (і ще декілька коробок із матеріалами для творчості та книжками – на додачу). Просто от – є такі чарівники. І завдяки їм діти мають тепер власний замок-піратський корабель-стаціонарне таємне сховище, на якому вони вдень граються, а вночі мирно сплять (хоча час від часу дехто падає з нижнього поверху, а ще дехто часом приходить до нас поскаржитися на страшний сон… але то дрібниці). А ще ми купили шафу – і тепер діти мають власну шафу, куди поміщається весь їхній одяг!
Ліжко і шафа з’явилися в один день і постали перед нами отаким величезним конструктором, на радість усім поціновувачам лего.
img_3936

А потім конструктор зібрали.
img_3950

Ці сонні щасливі очі!
img_3946

А наступного дня виявилось, що можна залазити не тільки у шафу, але й на неї…
img_3974

Вниз? Нііі.
img_3976

Окрім перестановок, перебирань і перекладань у нашому помешканні, я багато думала над стосунками з дітьми цього місяця. Дійшла висновку, що там, у стосунках, теж можна чимало всього перебрати, багато чого викинути, а що залишиться – змінити. Поки ще не пізно. Додати всього, чого бракує – тепла, прийняття, якісного часу разом, простого проживання якихось моментів у режимі однозадачності. Бо і домашні справи, і робота, і мої захоплення зачекають (навіть інтернет зачекає), а діти – ні. Вони так неймовірно швидко ростуть, і кожен втрачений день – втрачений у байдужості, у сварках, у моїй не-присутності сердечній поруч із ними – він таки дійсно втрачений. І хочеться, нарешті, навчитись зосереджуватися на головному. Просто любити їх, бо це і є моє найперше завдання. Просто бути з ними, цікавитись тим, що зараз цікавить їх. Обсипатися листям, повільно йти і все роздивлятись дорогою, обговорювати основи біології чи астрономії, відповідати на безліч найнесподіваніших “цьому так?”, гратися у магазин-поїзд-цирк і все таке, вся ця, на погляд дорослої людини, втрата часу – насправді ж вона безцінна. Але скільки років, цікаво, мені потрібно для того, щоби звести докупи теорію і практику і почати жити тим, про що я так добре вмію говорити?..
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-03-10-16-15-29-14

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-03-10-16-15-29-23

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-06-10-16-11-57-06

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-30-10-16-11-27-59

Добре, що завжди є у кого повчитися. Добре, що я знаю багато чудових мам – серед моїх подруг, у нашій церкві, у нашому дворі – та бачу щасливих дітей. От знаєте, такі діти, в яких прямо на обличчі написано, що їх дуже люблять? Це так надихає і нагадує про головне. Дякую вам, дівчата, ті, хто це читає :)
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-21-10-16-17-07-55
Ось яскравий приклад щасливих облич – і не тому, що в цей момент вони дивляться мультик :) (просто мультик так добре знерухомлює п’ятьох супер-активних дітлахів)

Тут – творча взаємодія менших, Ясі та Ореста (хоча Орест уже не найменший – бо в останній день жовтня до цієї дивовижної сім’ї прийшов ще один малюк!)
%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-21-10-16-19-42-10
Це – в гостях у Саші та Захара. Вони якимсь чином створюють для дітей справжній казковий світ, і кожна подорож туди – це потрясіння, переосмислення та бажання, з одного боку, знову стати маленькою і всім погратися самій:), а з іншого – негайно повернутися в тут-і-тепер і все це казкове прожити заново разом із власними дітьми.

Так само “в гості до казки” ми потрапили на початку місяця – до чарівників Діни та Олександра (тих самих, що дарують ліжка). Досі шкодую, що не маю жодного фото з того дня, але я все запам’ятала. Будиночок на дереві, вільні (wild-and-free!) діти, творча атмосфера, собаки й мега-кіт… Одним словом, щастя. І, хоча кожна родина унікальна й ми ніколи не можемо по-справжньому перейняти чужих досвід, прийняти чужу модель, але ж як добре, що завжди є в кого повчитися. Роздивитися, надихнутися, подякувати – і йти будувати власну казку.

img_3961

img_3969
Іще одна людина, в якої я постійно вчуся…

img_3956
Просто три покоління Сьомаків на лісовій прогулянці.

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-06-10-16-12-09-51

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be-16-10-16-17-34-22
Я вже сумую за цими жовтневими барвами. Листопад, мій най-неулюбленіший місяць дотепер, зустрів нас снігом… Але цьогорічний листопад, цей сірий, похмурий, холодний, суворий час, повинен принести нам велику зустріч із кимось маленьким. Тож будемо чекати, затамувавши подих. І вам затишного, творчого, радісного місяця, дорогі друзі! Дякую, що заглядаєте!

Клаптики половини осені. Про вдячність

Вересень був для нас місяцем неочікуваних випробувань – і, як воно завжди буває, рясних відкриттів. Місяць, проведений в героїчному режимі, з якого я ось щойно вийшла. Коли звичний плин життя раптом дає тріщину, і крізь ту тріщину проглядає вся його ефемерність, ти, з одного боку, вчишся все необхідне нести на собі, а з іншого – багато приймати і дякувати, бо повністю самій впоратися неможливо. І обидва уміння настільки для тебе цінні, настільки ще погано розвинуті, що тут лишається тільки дякувати ще і ще раз – за можливість у них повправлятися.
img_8306

Якщо коротко, то п’ятого вересня отець невдало упав у дворі нашого будинку, розбив підборіддя й забив праву руку, і рівно місяць після того поневірявся лікарнями (бо через його гемофілію рана не хотіла загоюватися). Пропускаючи усі тяжкі подробиці, скажу лише, що хворіти простій людині в нашій країні не можна, бо кожен хворий – кандидат у мерці :) Лише завдяки допомозі та знайомствам нашого дорогого “шефа” чоловік зміг потрапити до інституту гематології, де за нього взялися і привели в порядок досить швидко. А до того все було складно, нервово, незрозуміло – кровотечі, перев’язки, ліки… Досвід повної безпорадності. Коли розумієш обмеженість своїх сил і надієшся тільки на Бога. Який, зрештою, ніколи не підводить, і невпинно посилає допомогу через друзів, рідних і знайомих.
Так хочеться подякувати всім, хто нам допомагав, але просто немає слів. Люди, просто немає слів, щоб висловити нашу вдячність. Я, правда, не знаю, як розрахуватися за всю ту любов і підтримку – практичну, душевну, молитовну і фінансову! – яка просто сипалася на нас протягом цих півтора місяців. Ми з отцем склали великий список наших благодійників і молимося. А ще сподіваємося, що, коли хтось інший потребуватиме допомоги – зможемо це помітити й теж допомогти. Передати далі.
img_8447

Для мене особисто це був дуже непростий час. Але я зрозуміла, що, коли потрібно, можу робити насправді багато. Що діти – це вже не тільки об’єкти моєї турботи, а й помічники, особливо Сашко (я показувала в інстаграмі, як він ходив зі мною на ярмарок і там допомагав обирати, накладати й нести у своєму рюкзачку – і це було регулярним явищем протягом всього того часу, коли тато не міг цим займатися). Що за декілька днів без чоловіка я не збожеволію і не помру (бо спершу здавалося саме так) – хоча дуже скучатиму. Словом, дуже цінні для мене усвідомлення. Але найціннішим стало інше.
img_8315
(отут ми якраз простуємо на ярмарок:) )

Інше – це усвідомлення того, наскільки безмежно цінним є просте життя. Коли всі здорові та мирні, коли всі вдома. Коли є купа дрібних буденних проблем, незручностей, коли бракує грошей і часу, коли діти щодня ставлять перед тобою нові виклики і ти щосили думаєш – ну як?! як із цим впоратися, що робити?! Але всі здорові. (Застуда не рахується.) І всі вдома. Душею вдома, в мирі та любові. А ти можеш щось для них робити – для тих, кого любиш у цьому світі найбільше. От що найцінніше, тепер я точно це знаю.

Протягом цього часу я майже не брала до рук фотоапарату, тому всі знімки тут – із телефону, і якість відповідна. Але тепер я дивлюся на них і думаю, що це якраз добре передає цінність життя за кадром.
%d1%83-%d0%b1%d0%bb%d0%be%d0%b3

img_8271
Просто вулички і стежини нашого селища. Як я його полюбила за ці сім років, і дуже вдячна, що живу саме тут.

img_8101
Просто пообіднє сонце в нашій кухні. Старі стільці, ще з мого дитинства, і тиша.

img_8309
Просто прогулянка в лісі, під час якої Яся несподівано заснула.

img_8267
Вид із хору в нашій церкві. Вперше за довгий час мені пощастило бути на всій службі повністю та ще й поспівати! Бо чоловік одужував удома (в перерві між лікарнями), а діти лишилися з ним.

img_8414
Просто квіточки осінні, мої улюблені.

img_8364
А це знято Ясею. Ще влітку вона полюбила ходити з телефоном довкола різних квіточок і фотографувати їх. І в кого б то вона могла навчилася, кх ;)

А тепер героїчний час минув, ми одужуємо після застуди і активно готуємося до прибуття нового малюка – соваємо меблі, розкладаємо речі, а ще треба купити все недокуплене і, нарешті, познайомитися з лікарем… Тож мені час повертатися до реального життя :) Дякую дуже, що заглядаєте. Дякую за підтримку. Теплого і радісного вам жовтня!

Клаптики серпня. Омріяна Полтавщина

На відміну від попереднього місяця, серпень промайнув якось непомітно. Один із тих місяців, коли ти переглядаєш фотографії й силкуєшся згадати — а що ж там було?! Що ми робили цими спекотними днями? Втім, мені так і не вдалось пригадати багато. Це був місяць якоїсь внутрішньої роботи, нових осмислень, зміни особистого ритму із друго-триместрового на третьо-триместровий (прощавай, активність! привіт, постійна втома і десятки маленьких пауз на день!). Багато думалося про дітей — і про своїх, і про дітей загалом, про стосунки дитина-дорослий і те, що в них відкривається. Надумане навіть здається мені достатньо вагомим, щоб написати про нього окремо, тож наступним постом, напевно, напишу.

Що точно було у серпні — то це день народження Ясі. Три роки! Всі батьки кажуть про те, що час летить дуже швидко, і я, звісно, не виняток. Але Яся так подорослішала протягом останніх місяців, що я, навпаки, часом забуваю про те, що вона ще маленька. І вже майже не дивуюсь її розмовам, розумуванням, охайності та схильності про все мати власну думку :) Хоча збоку це, мабуть, виглядає досить кумедно, бо вона дуже мініатюрна і здається молодшою за свій вік, та й звуки вимовляє ще не чисто, а геть по-дитячому, так що розуміють лише рідні та друзі.
IMG_3264

IMG_3279
Мене безперестанку дивує її відмінність від нас усіх. Її особистість, яка вже дуже яскраво проглядає через дитячу милість. Вона цілеспрямована і поступлива водночас; звикла до другого місця і найчастіше радісно приймає всі Сашкові пропозиції погратися. (Так-так, пірати, ніндзя, монстри — все це про неї. А я б нас вас подивилася із таким старшим братом!) Крім того, чимало грається сама — варить їсти на іграшковій кухні, сервірує стіл і пригощає нас та іграшок; вкладає спати ведмедиків і собачок; вдягає костюм лікаря і лікує всіх підряд. Любить допомагати по господарству — накривати на стіл, вішати і закріпляти випрану білизну, складати піжамку і просто подати-принести-покласти те, що я прошу. (Недавно прочитала в однієї з улюблених блогерок про те, що діти люблять допомагати через те, що отримують похвалу; так от, я не згодна! Я майже не хвалю — просто щиро дякую, а їй подобається сама дія. Допомагати. Бути як доросла. І чогось я думаю, що в більшості дітей саме так, що це бажання допомагати є чимось вродженим і прекрасним). Ще вона, звісно, багато малює (улюблені техніки зараз — акварель і малювання…клеєм… пляшечки ПВА вистачає на день) і слухає-дивиться книжечки. Словом, нічого незвичайного, але мене все дивує й зачудовує :) Бо все, що вона робить, сповнене такої, знаєте, тихої жіночої грації. Навіть гра в монстрів і акробатичні трюки на спорткомплексі. Як же це чудово, яка я вдячна Богові за те, що довірив нам цю ніжну дівочу душу. Вірю, що з її життя виросте щось надзвичайно ясне і прекрасне, на радість людям і на славу Богові.

Друга яскрава подія була наприкінці серпня — наша давно планована й омріювана мандрівка на Полтавщину, на батьківщину мого чоловіка. Ми зважились на це саме зараз, бо зрозуміли, що наступного літа вже не помістимося в машину — з трьома дітьми та дідусем, — а нової машини на горизонті поки не видно… Словом, ми зібралися й поїхали. Чесно скажу, мені було лячно їхати до геть незнайомих людей (більшість із них навіть мого чоловіка побачили вперше, хоча дуже запрошували), але бажання помилуватись краєвидами та познайомитися з родичами перемогло. І добре, бо ця поїздка принесла дуже багато радості та натхнення!
IMG_3418
Небо, поле, кукурудза. Не можу намилуватися.

IMG_3638
А діти були в захваті від побачених при дорозі кіз, корів та гусей. Ну, ви розумієте, що вони їх уявляли лише по казках “Коза-дереза” та “Гуси-лебеді” :)

IMG_3643
Плесо. Так би й побігла купатися!

IMG_3885
Церква села Біляки — ніби вона просто виросла серед цих трав, дерев і неба.

IMG_3662
В’їзд до села Малинівка (колишня Яновщина), де виріс мій свекор. Зараз там уже мало хто живе, на жаль; немає ні школи, ні лікарні; рідна хатина розвалена, а подвір’я заросло чагарниками… Але можна ходити й уявляти, як гарно там було колись.
IMG_3669
Ех. Як хочеться, щоб ці напівмертві села колись ожили. Щоб держава оцінила, нарешті, працю селян і стала з розумом використовувати наші багатющі аграрні ресурси…

IMG_3699
На виїзді з села, попід березами, дідусь посіяв маки. Буде так гарно, — казав він, — що тут, у Малинівці будуть цвісти Іванові маки.

IMG_3727
А десь тут був хутір Тупичине, з якого насправді походять роди Сьомаків і Худяків. Він був розселений (а Сьомаки й Худяки — розкуркулені) після революції 1917 року. Прадіди були дуже працьовитими, й за проміжок від того року, “як вийшла воля”, до кривавого 1917-го встигли нажити багато добра. І хочеться вірити, що ця любов до роботи й оптимізм передалися далі, нам і нашим дітям. Принаймні, всі родичі, у яких ми гостювали, вражали саме своєю працьовитістю — великі господарства, худоба, городи й квіти-квіти-квіти! — та щедрістю: ніхто не відпускав нас із порожніми руками! І здається мені, що ці дві риси мусять бути якось між собою пов’язані.
А ще — що вся ця надзвичайна щедрість, працьовитість, доброта і мир якимось чином вписані у Полтавські краєвиди. У ці поля, ці долини, ці пагорби, це безкрає небо…
IMG_3754

Зустрічі з усіма родичами лишили по собі дуже теплі відчуття. Але одна родина вразила мене особливо. Доброта і лагідність тут просто затоплювали нас і все навколо. У величезній господі, здається, всі дружать між собою — курки з котами, собака з качками. Пес не гавкає, повіривши в те, що ми — свої, і навіть великий бик дивиться лагідно і має ім’я Лютик. Господар — кремезний і дуже добрий, і до щему нагадує цим мого свекра і нашого Сашка. А господиня — тиха і така світла. Вона працює з ранку до ночі, готує смачнющу їжу (я з такою радістю повчилася в неї!) і пише вірші. Вона пережила велике горе, та й зараз хворіє, але ні на що не нарікає, і просто тихо світиться. Здається, я знаю її секрет…
IMG_3822
Чесно — я вже скучаю за нею. Але яке щастя — мати таких родичів. Мати приклад. Просто знати, що такі люди є.
IMG_3863
Чоловік клацнув нас із нею, але фото нічого не передає, ну ви розумієте…

Діти цілими днями бавилися з кошенятами та песиком, годували курей і качок, але задокументувати майже нічого не вдалося… Все було дуже диким, голосним і радісним, а я існувала в суто споглядальному режимі та майже не контактувала з фотоапаратом.
IMG_3780

IMG_3840
Сашко з песиком, Яся з малеееньким кухликом парного молока.
IMG_3819
І галушки були такі смачні! А я тепер умію їх готувати :)

IMG_3763
Отакі сумбурні враження про наш серпень, щедрий і багатий. Випито останні краплини літа, і накопичено багато сил на осінь, на працю, на без-подієве просто-життя. Теплої, сердечно теплої осені нам усім!

Зберегти

Моя третя вагітність та її уроки

Я так люблю ранні ранки! Передусім за їхню особливу тишу і можливість зосередитися. За мої особисті півгодини – з чашкою гарячого чаю і бажанням записати декілька думок. Думки стосуються моєї нинішньої вагітності та, ймовірно, можуть бути цікаві таким само мамам, які крутяться зараз у цьому екзистенційному вирі та проживають власні уроки.
IMG_2203
Отже… Можливо, це не зовсім правильно, але я сприймаю все моє життя з дітьми як постійний багаторівневий квест, де кожен етап ставить нові завдання і спонукає до нових відкриттів. Такий безкоштовний і неуникний тренінг особистісного росту. Ця вагітність не є винятком, і ось уже двадцять шість тижнів як я проходжу тренінг підвищеної інтенсивності. Підвищеної – бо у вагітності задіяне тіло, ти вже ніяк не можеш ігнорувати його з його потребами, і це дуже, дуже смиряє і заземлює.

На початку цього року я писала тут про слово-фокус на рік, і це було – “праця”. Але вже у березні, коли я дізналася про нову дитинку (у перший день Великого Посту! це було якось так радісно і знаково) і майже одразу “впала” із токсикозом, це слово розкрилось мені зовсім по-новому. Бо це було жахливо :) Постійна нудота і повна відсутність сил; детальніше писати не хочеться, але хто через це пройшов, той розуміє. Три з половиною місяці, що фактично випали з життя, бо я не могла нічого. Особливо я не могла готувати їсти – а це ж одне з моїх улюблених занять. Не могла терпіти і не скиглити. Не могла писати, фотографувати, і навіть читати було важко. Та що там – просто стояти поруч із гойдалкою, поки Яся гойдається, було щоденним випробуванням :) А найстрашнішим було те, що я втратила радість. Отут і відкрилася правда про моє духовне життя – що я можу радіти лише тоді, коли нічого не болить, тобто не маю справжньої віри, а весь дім моєї душі збудований таки не на Камені, а на пісочку… Ця правда була дуже сумною. І я зрозуміла, що головний напрямок моєї праці має лежати якраз десь тут. Що найголовніша моя робота – це робота душі, бо тільки вирісши в цьому напрямку, я зможу добре дбати про свою сім’ю і взагалі, жити повноцінним життям. Ні, не так: що справжнє повноцінне життя можливе лише в Богові, а всі решта пріоритетних, важливих для мене речей просто випливають із цього. Це дуже логічно і очевидно, але я по-справжньому я це відчула тільки зараз… Що ж, краще зрозуміти це у тридцять років, аніж ніколи – і почати, нарешті, рух у потрібному напрямку.
IMG_4900
Коли моє самопочуття покращилось і настав благословенний другий триместр з його припливом сил і енергії, там на мене чатувало інше приголомшливе відкриття. Виявляється, я зовсім не так потребую відпочинку, часу-для-себе та різноманітних розваг, як мені то здавалося протягом останніх років! Не те щоб я мала можливість часто відпочивати:) – скоріше, навпаки; але цей відпочинок ввижався чимсь таким бажаним, таким необхідним, що його брак змушував мене страждати і почуватися позбавленою чогось хорошого і важливого. А тепер, коли завдяки любові, турботі та більш вільному графіку чоловіка я отримала можливість відпочивати… то зрозуміла, що насправді нічого тут особливого нема. Що проста щоденна праця, коли робиш її з любов’ю та смислом, дає – не забирає, а дає! – дуже багато сил. І все, чого я потребую для щасливого функціонування – це виважений ритм без зайвих стресів і нереалістичних дедлайнів. Та ще, звісно, мої дорогоцінні півтори-дві години тиші щоранку. Я така вдячна за те, що стан здоров’я і загальні родинні ритми зараз дозволяють мені це організувати! Найкращий час для того, щоб налаштуватися на день, подумати про Дійсно Важливе, скласти всі необхідні списки і плани, і навіть попрацювати. Так, бонусним відкриттям другого триместру стало те, що я можу працювати без відриву від родини, і це мені подобається! Дуже вдячна моєму роботодавцеві;) за те, що її влаштовує мій повільний темп перекладу. Таке це приємне відчуття – працювати головою і знати, що це приносить користь твоїй родині. Тішу себе думкою про те, що це трохи наближає мене до мого улюбленого образу доброчесної жінки з книги Приповістей, р.31 :)
IMG_2523
Зараз я стою на початку третього триместру і ще не знаю, що він принесе. Поки що все йде за графіком – сил потроху меншає, стає важко ходити, стояти, сидіти й лежати :) – але водночас є розуміння того, що це взагалі не страшно. Бо ми вже так чекаємо зустрічі з цим новим хлопчиком. Мріємо (звісно, найсолодше – чути, як про нього мріють діти!) і готуємося. Цього разу є розуміння того, що, хоча це вже третя вагітність, я ще багато чого не знаю, і хочеться більш вдумливо підготуватися до пологів та якнайкраще продумати організацію перших місяців з малюком. І як же добре, що є можливість вчитися у більш досвідчених мам. У травні мені вдалося потрапити на зустріч з Ольгою Хілл, за якою я давно слідкую в інстаграмі – це надзвичайна жінка, якій вдається поєднувати обов’язки мами шістьох дітей (без помічників і на дистанційному навчанні), танцівниці балету і арт-директора, і просто вона – дуже щира, сяюча, добра і глибока людина. Ця безкоштовна двогодинна зустріч у форматі питання-відповідь дала мені дуже багато (ось тут є її запис, кому цікаво). 1-2 жовтня вона знову приїздить до Києва із дводенним семінаром на різні материнські теми – від вагітності до роботи з дітьми, тут є детальна програма, а тут – можна зареєструватися і сплатити символічну суму. Я дуже сподіваюся, що в мене вийде потрапити на ці семінари і навчитися чогось дійсно потрібного і корисного. Якщо комусь із вас теж цікаві ці теми – буду рада побачитися на семінарах!
А, і ще про корисне: порадьте якісь хороші фізичні вправи для третього триместру? Ніяких особливих проблем не маю, просто дуже бракує фізичної сили та витривалості. А образ тендітної кволої пані привабливий лише у книжках і зовсім не годиться для пологів і життя з немовлятком :)

Зберегти

Клаптики липня

Цей липень видався довгим і дуже насиченим. Діти якось раптово подорослішали, я остаточно звільнилася з університету і стала досить інтенсивно займатись перекладом, ми відсвяткували Сашковий день народження, остаточно впевнились, що чекаємо хлопчика (!) і з ним усе гаразд, з’їздили на відпочинок до Трускавця, стали активно облаштовувати квартиру… Словом, добре роблять Надійка і Оксана, що документують кожен свій тиждень! В кінці місяця важкувато все згадати, та й якось незручно писати довжелезний пост:)
IMG_2675

IMG_2619
– це просто один із не надто спекотних ранків, коли можна було вдягти кофтину й гумачки… Яся дуже полюбляє калюжі. Просто дуже.

Напевно, емоційно головною подією для мене був Сашковий день народження, бо з таким розмахом ми святкували його вперше. Дуже хотілося зробити все якнайкраще. Напередодні вечором, коли Сашко заснув, стала прикрашати кімнату – повісила гірлянду, обклеїла картонну цифру гофропапером, зробила фото-стенд із Сашковими знимками за всі шість років, отримала замовлені літаючі кульки… Сашка на ранок, правда, нічого не вразило, крім подарунка — лего-літака :) Але мені було красиво:))) А кульками можна було ще два дні гратися в повітряний баскетбол.
IMG_2962
Побажанням іменинника було запросити на день народження УСІХ його друзів. ВСІХ зібрати не вдалося, але МАЙЖЕ всі змогли поміститися лише у дворі нашого будинку :) Провели, вперше в моєму житті, квест-пошук викрадених звірят (із тортом в нагороду), і накрили солодкий стіл в альтанці. Начебто всім сподобалося. Сашкові – то точно!
IMG_2881
Одним із завдань квесту було визначити зайву квітку із чотирьох: соняшник, троянда, ромашка, лілія. Ваші варіанти?;)
IMG_2870
Моя кума Катруся взяла на себе купу організаційних питань і дуже допомогла! А карту нашого двору малювала Танюша – я би так точно не змогла. Загалом, у цей день так сильно відчувалася підтримка подруг… Того самого “села, яке потрібне для того, щоб виростити дитину”. Дякую вам, дорогі дівчата!
IMG_2944
Майже всі за столом, і Сашенька – дякую їй за допомогу! – роздає всім бажаючим сік.
IMG_2923
Сашко. Побачив торт.
IMG_2932
Звісно, ніндзі були хітом. Розрізали їх на шматочки і радісно з’їли!

Сашко, дійсно, дуже виріс, і це виявляється не лише в тому, що він навчився їздити на двохколісному велосипеді (не смійтесь – я не вмію досі) і почав гуляти сам у дворі нашого будинку. (Двір закритий, є камери і охорона, всі всіх знають, та мені страшнувато все одно… Але в мене ніяк не виходить гуляти стільки, скільки хочеться йому – і тому він піднявся на ще одну сходинку самостійності.) Він стає добрим і справедливим, відповідальним і дбайливим (так як він може втішити Ясю – не може втішити ніхто!). Він ставить дуже глибокі запитання та дивує своїми відповідями. Йому цікаво читати Біблію і більше дізнаватися про Бога, і я молюся і вірю, що одного дня Сашко зустрінеться з Ним і повірить по-справжньому. Звісно, в його характері вистачає складних моментів, переважно успадкованих від мене, та він уже починає з ними боротися… Він, взагалі, такий борець – сильний, хоробрий, витривалий. Цілеспрямований і впертий. А ще, звісно, дуже голосний і балакучий. Коли його немає вдома, там раптом стає ТАК тихо!.. І потайки я радію, що цьогоріч він іще не піде до школи, а проведе вдома ще цілий рік. Із вересня я планую почати займатися з ним більш цілеспрямовано, щоб як слід підготуватися до школи – подивимося, що з цього вийде.
*
А в другій половині літа у нас була відпустка!
IMG_3085
Як і торік, ми їздили до Трускавця на запрошення моєї сестри. І там уже так відпочивали, так відпочивали, що аж втомилися від відпочинку – принаймні, мені вже хотілося скоріше повернутись до кухні та хатніх справ. Сама не вірю, що пишу це, але чесне слово! Хоча так добре було – просто бути разом, ні про що особливо не дбати, гуляти туристичними вуличками поміж майже-іграшкових будинків…
IMG_3095

IMG_3105

IMG_3075

Діти гралися з новими подарунками від Тьоті Юлі, а я розбирала свої, охала й дякувала… Я знаю мало людей, таких щедрих, як моя сестра. Дуже хочу стати схожою на неї в цьому.
IMG_3064

IMG_3143

Жили ми в невеличкому готелі “Маріот”, де нас, здається, пам’ятали ще з минулого року. Дуже там затишно, привітно і смачно – щиро раджу! (на жаль, не реклама:) ) Від постійного проживання поруч із чужими людьми Сашко під кінець відпустки, здається, навіть навчився говорити тихіше. А Яся – безстрашно бігати сходами, ох. Ще із її нових умінь – вона освоїла поводження з клеєм і техніку аплікації (результати, звісно, були подаровані тьоті Юлі та вирушили з нею до Бельгії).
IMG_3140

Великою радістю цієї мандрівки була для мене зустріч із Юлею. Це величезне щастя – мати сестру. І таку сестру! Таку безпричинно турботливу, щедру, уважну й делікатну. Таку працьовиту, цілеспрямовану і чудову маму для своїх дітей. Як добре мати такий приклад, і як шкода, що цей любий мені приклад живе так далеко… Знаю, що я повинна не нарікати на це, а радіти й дякувати, що ми маємо такі теплі стосунки. Що ми дуже різні, але все-таки дружимо. І обидві не любимо фотографуватися, але просто мусили зробити перед від’їздом хоч одну спільну фотку :)
IMG_3178
Такі ось клаптики липня. Сюди вмістилося далеко не все, але скільки ж можна писати :) Надворі вже серпень зі своїми пригодами, святами, трудами, останніми спалахами літа і цим дивовижним майже-осіннім світлом. Побігли жити далі!

Зберегти