Клаптики половини осені. Про вдячність

Вересень був для нас місяцем неочікуваних випробувань – і, як воно завжди буває, рясних відкриттів. Місяць, проведений в героїчному режимі, з якого я ось щойно вийшла. Коли звичний плин життя раптом дає тріщину, і крізь ту тріщину проглядає вся його ефемерність, ти, з одного боку, вчишся все необхідне нести на собі, а з іншого – багато приймати і дякувати, бо повністю самій впоратися неможливо. І обидва уміння настільки для тебе цінні, настільки ще погано розвинуті, що тут лишається тільки дякувати ще і ще раз – за можливість у них повправлятися.
img_8306

Якщо коротко, то п’ятого вересня отець невдало упав у дворі нашого будинку, розбив підборіддя й забив праву руку, і рівно місяць після того поневірявся лікарнями (бо через його гемофілію рана не хотіла загоюватися). Пропускаючи усі тяжкі подробиці, скажу лише, що хворіти простій людині в нашій країні не можна, бо кожен хворий – кандидат у мерці :) Лише завдяки допомозі та знайомствам нашого дорогого “шефа” чоловік зміг потрапити до інституту гематології, де за нього взялися і привели в порядок досить швидко. А до того все було складно, нервово, незрозуміло – кровотечі, перев’язки, ліки… Досвід повної безпорадності. Коли розумієш обмеженість своїх сил і надієшся тільки на Бога. Який, зрештою, ніколи не підводить, і невпинно посилає допомогу через друзів, рідних і знайомих.
Так хочеться подякувати всім, хто нам допомагав, але просто немає слів. Люди, просто немає слів, щоб висловити нашу вдячність. Я, правда, не знаю, як розрахуватися за всю ту любов і підтримку – практичну, душевну, молитовну і фінансову! – яка просто сипалася на нас протягом цих півтора місяців. Ми з отцем склали великий список наших благодійників і молимося. А ще сподіваємося, що, коли хтось інший потребуватиме допомоги – зможемо це помітити й теж допомогти. Передати далі.
img_8447

Для мене особисто це був дуже непростий час. Але я зрозуміла, що, коли потрібно, можу робити насправді багато. Що діти – це вже не тільки об’єкти моєї турботи, а й помічники, особливо Сашко (я показувала в інстаграмі, як він ходив зі мною на ярмарок і там допомагав обирати, накладати й нести у своєму рюкзачку – і це було регулярним явищем протягом всього того часу, коли тато не міг цим займатися). Що за декілька днів без чоловіка я не збожеволію і не помру (бо спершу здавалося саме так) – хоча дуже скучатиму. Словом, дуже цінні для мене усвідомлення. Але найціннішим стало інше.
img_8315
(отут ми якраз простуємо на ярмарок:) )

Інше – це усвідомлення того, наскільки безмежно цінним є просте життя. Коли всі здорові та мирні, коли всі вдома. Коли є купа дрібних буденних проблем, незручностей, коли бракує грошей і часу, коли діти щодня ставлять перед тобою нові виклики і ти щосили думаєш – ну як?! як із цим впоратися, що робити?! Але всі здорові. (Застуда не рахується.) І всі вдома. Душею вдома, в мирі та любові. А ти можеш щось для них робити – для тих, кого любиш у цьому світі найбільше. От що найцінніше, тепер я точно це знаю.

Протягом цього часу я майже не брала до рук фотоапарату, тому всі знімки тут – із телефону, і якість відповідна. Але тепер я дивлюся на них і думаю, що це якраз добре передає цінність життя за кадром.
%d1%83-%d0%b1%d0%bb%d0%be%d0%b3

img_8271
Просто вулички і стежини нашого селища. Як я його полюбила за ці сім років, і дуже вдячна, що живу саме тут.

img_8101
Просто пообіднє сонце в нашій кухні. Старі стільці, ще з мого дитинства, і тиша.

img_8309
Просто прогулянка в лісі, під час якої Яся несподівано заснула.

img_8267
Вид із хору в нашій церкві. Вперше за довгий час мені пощастило бути на всій службі повністю та ще й поспівати! Бо чоловік одужував удома (в перерві між лікарнями), а діти лишилися з ним.

img_8414
Просто квіточки осінні, мої улюблені.

img_8364
А це знято Ясею. Ще влітку вона полюбила ходити з телефоном довкола різних квіточок і фотографувати їх. І в кого б то вона могла навчилася, кх ;)

А тепер героїчний час минув, ми одужуємо після застуди і активно готуємося до прибуття нового малюка – соваємо меблі, розкладаємо речі, а ще треба купити все недокуплене і, нарешті, познайомитися з лікарем… Тож мені час повертатися до реального життя :) Дякую дуже, що заглядаєте. Дякую за підтримку. Теплого і радісного вам жовтня!

4 thoughts on “Клаптики половини осені. Про вдячність

  1. Тетя Анюта

    Люблю твои записи. Храни вас Господь и милуй вас Господь.

    Reply

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *