Чому наші діти не ходять до садочка

Як правило, я намагаюсь уникати цієї досить-таки гарячої теми, коли тільки можливо. Але на прохання знайомої вирішила написати про наш досвід і навести свої аргументи за домашнє виховання.

1. Мені пощастило. Це, звісно, не аргумент, але найперший пункт, що уможливлює всі решту. Мені пощастило, що фінансово ми можемо існувати без мого внеску в бюджет (значною мірою завдяки тим активам, що ми успадкували після смерті моєї мами). Пощастило, що нам вистачає на просту і здорову їжу, на якісний, хоча й переважно вживаний, одяг, на книжки й маленькі подарунки найближчим – і що нам цього достатньо, бо ми згодні жити скромно. Також мені страшенно пощастило, бо ми з чоловіком – однодумці в цьому питанні: мені не довелося ні в чому його переконувати, бо він і сам мав домашнє дитинство, і загалом погляди має патріархальні. Чесно кажучи, я не уявляю, як би я змогла поєднувати роботу на повний день, піклування про дітей і домашнє господарство. Захоплююся тими жінками, що живуть саме так! Але я, напевно, не змогла б. Тому добре усвідомлюю, що всі мої розумування такого штибу можливі тільки завдяки тому, що мені пощастило.

2. Ми хочемо забезпечити дітям таке само мирне, спокійне, вільне дитинство, яке було в нас. Я росла з дідусем і бабусею, і мої дошкільні спогади – найсвітліші, найсолодші. Так, у мене був режим дня, хатні обов’язки, навчання (грамота, рахунок, рукоділля), прогулянки, але все це було сповнене такої свободи, такого світла і любові! Увесь вільний від обов’язкових занять час я читала та вигадувала безліч ігрових історій. Схоже дитинство було і в мого чоловіка. І ми такі раді бачити, що Сашко і Яся ростуть у подібному режимі; їхні захоплення, звісно, інакші (наразі це – лего-світи у Сашка та “дизайн” у Ясі), але вони можуть віддавати цим заняттям таку само велику кількість часу. І це прекрасно.

3. Тому що саме зараз, до семи років, у них формується щось дуже важливе, велике, таке, що визначатиме їхнє подальше життя. Хто я є? Що мені подобається робити? Як будувати стосунки з іншими? Де закінчується моя свобода? І мені здається, що цей процес проходить найкраще, коли є достатньо спокою та впевненості. Коли більшу частину дня поруч знаходяться найближчі люди – ті, що тебе люблять навіть тоді, коли ти зробив щось не те і стоїш, покараний, у кутку. Коли з якимось цікавущим запитанням можна підійти у будь-який момент – і отримати відповідь одразу, щойно мама сформулює (або пошукає в інтернеті). Коли можна регулярно перевіряти кордони й межі терпіння у кожного члена родини окремо – і робити висновки. Скажу чесно, в мене був такий момент, коли я всерйоз подумала про садочок для Сашка – йому було три роки, і мені з ним стало важко впоратися. Але тоді подумалось: якщо навіть я не можу його виховувати – а Бог доручив його виховання саме мені, а Він же не помиляється! – то невже це вдасться чужій людині? А якщо вдасться – то чи буде це тим вихованням, яке потрібне саме йому?.. Словом, тепер я дуже рада, що все саме так. І тепер я знаю, що навіть із трилітками можна домовитися, а клінічно нетерплячій людині (тобто мені) – здобути трохи терпіння.

4. Вчитися будувати стосунки з не-рідними однолітками теж потрібно, безумовно! І, на мою думку, для цього цілком достатньо прогулянок із друзями, походів у спортивну секцію/музичну школу та зустрічей мами з її подругами (тоді виходить точно такий різновіковий колектив, який рекомендують сучасні психологи, і заодно некепський рівень шуму, який мами безтурботно фільтрують, запиваючи чаєм). А як добре після такого бурхливого спілкування чи активного навчання знову опинитися вдома – і мати можливість все обдумати, про все цікаве спитати і вволю награтися новими сюжетами!

5. А от від поганих впливів дітей дуже хочеться захистити. Жорстокість, приниження, змагання з іншими – це те, з чим кожна людина стикається неминуче, але мусить уміти від цього захищатися, не пускаючи всередину себе. І домашнє виховання протягом перших п’яти-шести років повинно дати тверде підґрунтя, базу, що допоможе лишатися стабільним у будь-якій обстановці. Принаймні, я на це сподіваюся.

6. І останнє, егоїстичне. Мені просто подобається бути з дітьми, спостерігати за ними, тихо милуватися і все складати у маленькі комірки пам’яті. Вони – дійсно – дуже швидко ростуть. Ці декілька років, які ми можемо провести поруч – справді дорогоцінні, і я хочу насолодитися кожним днем.

Здається, все :)

4 thoughts on “Чому наші діти не ходять до садочка

  1. Надія

    Дякую Вам за ці слова! Знаєте, от зараз для мене вони такі потрібні:))

    Reply
  2. Ольга Проскурнина

    Дорогая, матушка Любочка! Весь вечер смотрю и читаю твой сайт, не могу насмотреться и начитаться. Теперь понимаю, что Инстаграм так тесен для тебя :) А ещё думаю, как бы мне помогли твои советы, особенно по воспитанию детей, если бы могла иметь всё это лет 25-30 назад, в моей молодости, когда так рано умерла моя мама. Спаси тебя Господи за твой труд! Бесконечно благодарю Господа за эту необычную виртуальную встречу с тобой! Счастья, здоровья и спасения тебе и всей твоей семье!

    Reply
    1. Люба Post author

      Матушка Ольга, спасибо вам большое за добрые слова и пожелания! Мне так трогательно ваше внимание. А я давно люблю ваш сайт, “Мамину печку”, и всегда радуюсь тому, с каким вниманием и добротой вы описываете все детали приготовления. Как будто по-матерински – а мне этого так не хватает, потому что моя мама тоже умерла, три года назад, и ее последние годы были тяжелыми из-за болезни; ей было не до передачи опыта… И мне хотелось с вами как-то начать общаться, но где вы и где я… :) И вот так чудесно теперь получилось :) Спасибо! Всего самого хорошего вам и вашей семье – батюшке, дочкам и внучке!

      Reply

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *