Клаптики січня

Наш січень був коротким і незвично просторим, бурхливим і затишним одночасно. Центральною подією було, звісно, переведення мого чоловіка на парафію в нашому селищі, яка стала для мене рідною за ті шість років, що живемо тут. Ця зміна місця служіння означала дуже багато перемін у житті нашої родини – від, банально, організації побуту й до речей серцевинних, внутрішніх, визначальних. Все сталося, фактично, чудом. І перші три тижні січня – проміжок між прийняттям рішення і першою службою на новому місці – ми прожили в якомусь такому вимірі чуда. Все було так, як завжди і водночас уже не так. Ми (дорослі) стали більше усміхатися, пити менше заспокійливих, мріяти вголос. Гратися з дітьми та читати їм перед сном. Бути уважнішими одне до одного і дарувати щось красиве.
IMG_1948
Або смачне :) (Тут я вперше спробувала зготувати заварні тістечка – “курчатка”, як їх називали в моєму дитинстві)
IMG_2059
Взагалі, в цьому місяці мені багато думалося про затишок. Про те, яким би хотілося бачити й відчувати наше помешкання, і що конкретно я можу для цього зробити. Великою мірою саме з цього випливло моє “слово року”, бо для досягнення бажаного результату мені дуже бракує звички постійно працювати. Та ще, звісно, любові. Бо чиста підлога, смачна їжа і, загалом, мирна й радісна атмосфера вдома є саме тими втіленнями любові, які я можу дарувати своїй сім’ї щодня. І це так круто, так круто, що задля цього, безумовно, варто докласти зусиль.

А у день першої служби о.Св. у нашому селищі було дуже холодно, і сліпучо сяяло сонце. Я так чекала цього моменту, але навіть плакати не могла – лише дякувати. Ну й, звісно, дивитися за дітьми, щоб вони нікому не заважали й загалом поводилися пристойно. А вони, звісно ж, були на висоті. На висоті кучугура, в даному випадку :)
IMG_2374
Але змерзли ми того дня страшенно! Хоча сонце сяяло просто неймовірно. І все було таким нереальним, ніби ми – герої якоїсь книжки, і просто перейшли з одного розділу до іншого.
IMG_2372
А потім почалися нові, інакші будні. Я ще досі не звикла, що чоловік буває вдома щодня. І діти не звикли, хоча питання: “А завтра тато буде?” звучить уже трохи рідше. Але яке ж це щастя. Не знаю, чи надовго, і що чекає на нас у наступному розділі, але хочеться сповна радіти кожному дню, і дякувати. Дякувати й радіти. І робити – не залишати все на рівні слів і зітхань, а обов’язково робити щось справжнє, тепле, яскраве…
От піцу, наприклад, ми робили :) Яся вперше помагала, майже на рівних із Сашком!
IMG_1786

Ще хочу порадити дві статті, що сильно мене вразили. Перша – Кетрін Джонсон (мами сімох дітей і дуже талановитого, як на мене, автора), про те, як “встигати все”: That’s the secret to doing it all—identify the work God’s given us and only do that. It’s a life lived simply. It seems to me, the only time we run short on time is when we squander it on cares that aren’t His and shouldn’t be ours. No one does it all and the more stretched a life, the less well it’s lived. To live well, it isn’t a matter of doing it all. It’s making sure all you’re doing is the work He’s given you.
Друга – “Почему не работают рецепты счастья”, А.Бондарук. Навіть не знаю, що зацитувати, просто дуже цінна стаття – те, про що варто пам’ятати в епоху “швидких і простих рішень”.

(Цей пост лежав у мене в чернетках більше тижня, бо я не знала, чим його закінчити, і не мала часу над цим подумати :) То хай краще він буде незавершеним, аніж його не буде взагалі. Чудового вам дня, і місяця – теж!)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *