Category Archives: Вчимося вдома

Чому наші діти не ходять до садочка

Як правило, я намагаюсь уникати цієї досить-таки гарячої теми, коли тільки можливо. Але на прохання знайомої вирішила написати про наш досвід і навести свої аргументи за домашнє виховання.

1. Мені пощастило. Це, звісно, не аргумент, але найперший пункт, що уможливлює всі решту. Мені пощастило, що фінансово ми можемо існувати без мого внеску в бюджет (значною мірою завдяки тим активам, що ми успадкували після смерті моєї мами). Пощастило, що нам вистачає на просту і здорову їжу, на якісний, хоча й переважно вживаний, одяг, на книжки й маленькі подарунки найближчим – і що нам цього достатньо, бо ми згодні жити скромно. Також мені страшенно пощастило, бо ми з чоловіком – однодумці в цьому питанні: мені не довелося ні в чому його переконувати, бо він і сам мав домашнє дитинство, і загалом погляди має патріархальні. Чесно кажучи, я не уявляю, як би я змогла поєднувати роботу на повний день, піклування про дітей і домашнє господарство. Захоплююся тими жінками, що живуть саме так! Але я, напевно, не змогла б. Тому добре усвідомлюю, що всі мої розумування такого штибу можливі тільки завдяки тому, що мені пощастило.

2. Ми хочемо забезпечити дітям таке само мирне, спокійне, вільне дитинство, яке було в нас. Я росла з дідусем і бабусею, і мої дошкільні спогади – найсвітліші, найсолодші. Так, у мене був режим дня, хатні обов’язки, навчання (грамота, рахунок, рукоділля), прогулянки, але все це було сповнене такої свободи, такого світла і любові! Увесь вільний від обов’язкових занять час я читала та вигадувала безліч ігрових історій. Схоже дитинство було і в мого чоловіка. І ми такі раді бачити, що Сашко і Яся ростуть у подібному режимі; їхні захоплення, звісно, інакші (наразі це – лего-світи у Сашка та “дизайн” у Ясі), але вони можуть віддавати цим заняттям таку само велику кількість часу. І це прекрасно.

3. Тому що саме зараз, до семи років, у них формується щось дуже важливе, велике, таке, що визначатиме їхнє подальше життя. Хто я є? Що мені подобається робити? Як будувати стосунки з іншими? Де закінчується моя свобода? І мені здається, що цей процес проходить найкраще, коли є достатньо спокою та впевненості. Коли більшу частину дня поруч знаходяться найближчі люди – ті, що тебе люблять навіть тоді, коли ти зробив щось не те і стоїш, покараний, у кутку. Коли з якимось цікавущим запитанням можна підійти у будь-який момент – і отримати відповідь одразу, щойно мама сформулює (або пошукає в інтернеті). Коли можна регулярно перевіряти кордони й межі терпіння у кожного члена родини окремо – і робити висновки. Скажу чесно, в мене був такий момент, коли я всерйоз подумала про садочок для Сашка – йому було три роки, і мені з ним стало важко впоратися. Але тоді подумалось: якщо навіть я не можу його виховувати – а Бог доручив його виховання саме мені, а Він же не помиляється! – то невже це вдасться чужій людині? А якщо вдасться – то чи буде це тим вихованням, яке потрібне саме йому?.. Словом, тепер я дуже рада, що все саме так. І тепер я знаю, що навіть із трилітками можна домовитися, а клінічно нетерплячій людині (тобто мені) – здобути трохи терпіння.

4. Вчитися будувати стосунки з не-рідними однолітками теж потрібно, безумовно! І, на мою думку, для цього цілком достатньо прогулянок із друзями, походів у спортивну секцію/музичну школу та зустрічей мами з її подругами (тоді виходить точно такий різновіковий колектив, який рекомендують сучасні психологи, і заодно некепський рівень шуму, який мами безтурботно фільтрують, запиваючи чаєм). А як добре після такого бурхливого спілкування чи активного навчання знову опинитися вдома – і мати можливість все обдумати, про все цікаве спитати і вволю награтися новими сюжетами!

5. А от від поганих впливів дітей дуже хочеться захистити. Жорстокість, приниження, змагання з іншими – це те, з чим кожна людина стикається неминуче, але мусить уміти від цього захищатися, не пускаючи всередину себе. І домашнє виховання протягом перших п’яти-шести років повинно дати тверде підґрунтя, базу, що допоможе лишатися стабільним у будь-якій обстановці. Принаймні, я на це сподіваюся.

6. І останнє, егоїстичне. Мені просто подобається бути з дітьми, спостерігати за ними, тихо милуватися і все складати у маленькі комірки пам’яті. Вони – дійсно – дуже швидко ростуть. Ці декілька років, які ми можемо провести поруч – справді дорогоцінні, і я хочу насолодитися кожним днем.

Здається, все :)

Чудовий художній текст про хоумскулінг

Хочу поділитись моїм, наразі, улюбленим художнім текстом про хоумскулінг – навчання вдома. Від вересня я стала активно цікавитись домашнім навчанням і читати купу всього про це; і коли в тексті Алексєя Чудакова “Ложится мгла на старые ступени” зустріла цей опис, то прийшла в абсолютний захват. Тут і ненасильницьке ігрове навчання, і практичне застосування одразу ж, і рухова активність, що сприяє засвоєнню нового, і взагалі. От, подивіться самі:

“После обеда, когда дед отдыхал, Антон забирался к нему на широкий топчан. Над топчаном висела географическая карта. Между делом, незаметно дед выучил его по этой карте читать не по слогам, а по какой-то его особой методике, сразу целыми словами.
Как-то зимою дед лежал на своём топчане, укрывшись овчинным тулупом. (…) Дед лежал, а я сидел рядом на особенном стульце и читал ему «Правду». Газету эту дед в руки брать не любил, и когда говорил: «Почитай, о чём из столиц исповещают подданных», я уже знал, что читать надо только заголовки, делая после каждого паузу, во время которой дед говорил: «Всё ясно» или «Потери несут, конечно, только немцы», или, чаще всего: «Валяй дальше».
Отец вышел на кухню и, пока искал что-то в шкафчике, эту политпятиминутку услышал.
— И давно ты умеешь читать, Антоша?
Этого я не помнил, мне казалось, что я умел читать всегда.
— И считать умеешь?
Дед выучил Антона и счёту, сложению-вычитанию в пределах сотни; таблицу умножения он показывал, играя «в пальцы», и Антон, тоже между прочим, её запомнил.
— Тасенька, — позвал отец, — иди сюда, посмотришь на результаты по системе Ушинского.
Но мама не удивилась, она знала, что Антон уже читает «Из пушки на Луну» Жюля Верна.

… Было решено, что Антон идёт осенью этого года во второй класс, а дед начинает немедля, после дня рождения Антона, с 13 февраля заниматься с ним науками не на топчане, а как полагается, за столом, и не когда захочется, а каждый день; чистописание будет контролировать мама как бывшая учительница начальной школы.
Они стали заниматься. За столом всё же почти не сидели — дед считал, что усвоение гораздо успешнее происходит не за партой.
— Кюнце погубил не одно поколение, — говорил он в спорах на эту тему с мамой (позже Антон узнал, что этот Кюнце — изобретатель парт с ячейками для чернильниц и откидными крышками, которые с грохотом Антон открывал девять лет; такие парты он увидел потом в чеховской гимназии в Таганроге). Мама не соглашалась, потому что без парты и правильного держания ручки, конец которой смотрел бы точно в плечо, нельзя выработать хороший почерк. Её учили чистописанию ещё старые гимназические учителя; такого идеального почерка Антон не видел больше никогда.

Бабка рассказывала, что когда она приносила деду завтрак (в трёх салфетках: шерстяной и льняной — чтоб не остыл, и белой накрахмаленной, сверху), то нельзя было понять, перерыв или урок — во время занятий у деда сидели кто где хотел — на подоконниках, на полу, некоторые при решении задач предпочитали бродить по классу, как на популярной картине передвижника Богданова-Вельского «Устный счёт». Недавно Антон прочёл в журнале «Америка» статью о новейшей методике преподавания в младших классах — со снимками. Всё выглядело точь-в-точь как у деда и на картине передвижника, только у деда не было ковров и толстых разноцветных полиморфных пуфиков, разбросанных у американцев по всему интерьеру — видимо, в них особенно проявлялось новейшее слово современной педагогики.

Басни Крылова всегда разыгрывались в лицах: Волк — в волчьей шубе, Ягненок — в вывороченной овчинной. Уроков как временных отрезков с обязательной сменой предмета не существовало — иногда басенный театр занимал всё учебное время этого дня, зато другой могли целиком посвятить грамматике или математике: если дети увлеклись игрой в числа или корни, занятие это не прерывалось.
Географии и естествознанию дед обучал не в классе, а на прогулках в лесу: лучше делал только какой-то Платон, занимавшийся со своими древними греками в апельсиновой роще. Дед учил определять высоту деревьев, а когда задирали головы, пользуясь случаем, рассказывал, на какой высоте стоят облака перистые (cirrus) и на какой — перисто-кучевые (cirro-cumulus), чем оперенье малиновки отличается от оперенья иволги, какие и где у них гнёзда, учил распознавать их голоса, кстати сообщая, что кукушка кукует, не раскрывая клюва. Рассказывал, как исландцы добывают гагачий пух. …”

Надихає, правда?
А ось картина, згадана у тексті:
BogdanovBelsky_UstnySchet